За даними Національного банку України, станом на жовтень 2016 р. обсяг споживчих кредитів, наданих домашнім господарствам, становить 100,1 млрд грн, у порівнянні з 108,5 млрд грн за аналогічний період минулого року, що свідчить, на жаль, про тенденцію зменшення обсягу споживчого кредитування.

З метою сприяння відновленню довіри населення до банківської системи та виконання зобов’язань України за Угодою про асоціацію з Європейським Союзом, 15.11.2016 р. Верховна рада України прийняла Закон України «Про споживче кредитування» (далі – Закон), який вже 08.12.2016 р. був підписаний Президентом України та набере чинності 10.06.2017 р.

Закон став першим спеціальним нормативно-правовим актом за часів незалежності України, який комплексно врегулює відносини у сфері споживчого кредитування. Тому пропонуємо до вашої уваги огляд та аналіз його основних положень, які є важливими для всіх гравців ринку споживчого кредитування.

Сфера дії Закону

Насамперед, варто зазначити, що дія Закону не буде поширюватися на:

  • кредити зі строком погашення до одного місяця;
  • договори позики, які взагалі не передбачають сплати будь-яких платежів за користування коштами;
  • кредитні договори, метою яких є надання споживачу права вчиняти правочини з фінансовими інструментами;
  • кредити, надані за результатами укладення мирової угоди, затвердженої в судовому порядку;
  • кредити, надані в рамках державних або муніципальних програм;
  • кредитні договори із загальним розміром кредиту менше однієї мінімальної заробітної плати;
  • несанкціонований овердрафт;
  • кредити, що надаються ломбардами, за умови, що зобов’язання споживача обмежуються вартістю предмета застави.

Звичайно, закріплення в Законі зазначених виключень є позитивним і на практиці зніматиме багато суперечливих питань стосовно того, який кредит можна, а який не можна вважати споживчим. При цьому, на нашу думку, з цією ж метою бажано було б встановити (окрім нижньої межі за сумою кредиту) також верхню межу. Адже прирівнювати кредит на суму в кільканадцять мільйонів гривень до споживчого видається не зовсім справедливим, особливо з урахуванням того, що споживчі кредити за своєю суттю надаються для цілей задоволення потреб споживача, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю. До того ж обмеження верхньої межі суми споживчого кредиту, так само як і виключення іпотечних кредитів із переліку споживчих, передбачені у Директиві №2008/48/ЕС Європейського Парламенту і Ради ЄС про договори споживчого кредитування та скасування Директиви Ради ЄС №87/102/ЄЕС (далі – Директива ЄС).

Реклама та інформація про кредит

Одним із нововведень Закону є уточнення вимог до реклами споживчих кредитів. Так, додатково до вимог, передбачених законодавством про рекламу, реклама споживчих кредитів повинна містити стандартну інформацію про максимальну суму, на яку може бути виданий кредит, реальну річну процентну ставку (загальні витрати за споживчим кредитом, виражені у процентах річних від загальної суми кредиту), максимальний строк, на який видається кредит, а в окремих випадках також і розмір першого внеску.

Окрім того, Законом прямо заборонено зазначати в рекламі, що споживчий кредит може надаватися без документального підтвердження кредитоспроможності позичальника або що кредит є безпроцентним чи надається під нуль відсотків.

При цьому варто зазначити, що до загальних витрат за споживчим кредитом, відповідно до Закону, не включаються штрафні санкції за невиконання обов’язків споживачем, всі податки та обов’язкові платежі, які сплачуються за придбані товари, роботи або послуги, а також вартість додаткових і супутніх послуг третіх осіб, пов’язаних з отриманням кредиту. Це робить загальні витрати за споживчим кредитом, про які обов’язково потрібно повідомити в рекламі, меншими, а отже, сам кредит стає більш привабливим.

Поряд із вимогами до реклами про споживчі кредити у Законі містяться вимоги до інформації, яку обов’язково має надати кредитодавець, перелік якої, у порівнянні з переліком інформації, передбаченим ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», є більш деталізованим, починаючи із зазначення даних про ліцензії на кредитні операції та закінчуючи штрафними санкціями й застереженнями про відмову від одержання або надання кредиту.

Нововведенням, зокрема, є стандартизована форма (так званий паспорт споживчого кредиту), затверджена як Додаток 1 до Закону, яка є обов’язковою для всіх кредитодавців та містить повний перелік інформації про кредит, яку кредитодавець повинен надати згідно із вимогами Закону. Важливим нюансом, а відтак і гарантією прав кредитодавців, є те, що кредитодавець визнається таким, який виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору, якщо надав останньому стандартизовану форму в письмовому вигляді. Якщо при цьому споживач ще й поставив свій підпис у такій формі про ознайомлення з інформацією та всіма викладеними у ній застереженнями, то кредитодавець отримує документально оформлену гарантію для захисту своїх прав, що є дуже важливим у протидії недобросовісним позичальникам.

Окремо варто звернути увагу на те, що в Законі збережено чинну протягом багатьох років вимогу законодавства про повідомлення споживачеві орієнтовної, а не точної загальної вартості кредиту, хоча Директива ЄС, яку брали за основу при розробці тексту Закону, прямо вимагає повідомити споживачу загальну вартість, а не орієнтовану або приблизну загальну вартість. Окрім цього, Директива ЄС містить чітку формулу для розрахунку річної процентної ставки, чого, на жаль, в Законі немає, а міститься лише відсилочне положення на підзаконні акти НБУ і Нацкомфінпослуг. Таким чином, з одного боку, у кредитодавців залишається поле для дій, а з іншого боку, якщо кредитодавець захоче змінити вартість кредиту у непередбачений законом або паспортом кредиту спосіб, у споживача все одно залишиться гарантована Законом можливість не сплачувати додаткову вартість, якщо про неї не було зазначено ні в паспорті, ні в договорі споживчого кредиту (принаймні хоча б у формі посилання на можливість її виникнення).

Загалом, зазначенні нововведення, за умови дисциплінованості кредитодавців, повинні сприяти мінімізації ризиків випуску оманливої реклами та надання неповної інформації про споживчий кредит, а в результаті цього, відповідно, і підвищенню рівня обізнаності споживачів про фактичні умови споживчого кредиту.

Незважаючи на те, що окреслені нововведення, на перший погляд, виглядають позитивно, ризики можуть виникати з деталей. Так, наприклад, якщо Директива ЄС прямо передбачає обов’язок фінансової установи надати інформацію про кредит у зрозумілій, чіткій формі шляхом наведення прикладу, то Закон містить лише стандартизоване звичне для ринку формулювання «інформація повинна бути зрозумілою і точною», тобто за основу взяті оціночні поняття, що може призвести до необмеженості трактування зазначених вимог. Однак враховуючи, що споживачам гарантоване право отримання повної інформації про кредит у вигляді паспорту споживчого кредиту, а також право вимагати надання тексту кредитної угоди, останній (за умови відповідального підходу) зможе оцінити ці два документи, проаналізувати свої ризики та прийняти виважене рішення.

Кредитні посередники

Закон передбачає загальні вимоги до діяльності кредитних посередників, якими можуть виступати кредитні брокери та кредитні агенти, що діють в інтересах кредитодавця, не ототожнюються з ним, але в частині зобов’язань про надання інформації споживачу несуть всю повноту відповідальності, покладеної Законом на кредитодавців.

Відповідно до вимог Закону, інформація про кредитних посередників буде розміщуватися на їх власних сайтах (за наявності) та обов’язково на сайтах кредитодавців, що забезпечить споживачам додаткову можливість перевірити правомірність діяльності посередників.

Що стосується оплати послуг кредитного посередника, то важливо зазначити, що розмір їхньої винагороди повинен буде застосовуватися кредитодавцем для розрахунку загальної вартості кредиту та повинен бути повідомлений споживачу до укладення договору про споживчий кредит.

В цілому, врегулювання діяльності кредитних посередників на рівні спеціального закону є позитивним. Воно повинне сприяти захисту прав споживачів кредитних послуг та кредитодавців, зокрема, в контексті зменшення ризику стати жертвою шахрайства. Проте в цій частині багато що залежатиме від деталей, передбачених на рівні підзаконних актів, які ще будуть розроблятися НБУ і Нацкомфінпослуг, зокрема, в частині вимог до кредитних посередників, їхньої діяльності, порядку доручення кредитодавцями здійснення операцій з ідентифікації та верифікації, деталізації відповідальності перед споживачами й кредитодавцями.

Оцінка кредитоспроможності

Законом на кредитодавців покладено обов’язок оцінювання кредитної спроможності споживачів, але при цьому чітко не встановлено порядок оцінки, не визначено перелік обов’язкових документів для встановлення інформації про споживача та його кредитоспроможності.

У будь-якому випадку, незважаючи на встановлення обов’язку оцінки кредитоспроможності, якщо споживачем не надано відомостей про свій фінансовий стан чи інші документи, що вимагаються, банк лише має право відмовити в укладенні договору. Тобто таке формулювання, на нашу думку, фактично нівелює ідею встановлення обов’язкової оцінки, яка залишається формальністю. Вважаємо, що необхідним є встановлення саме обов’язку, а не права відмовити у наданні кредиту, оскільки ризик видачі кредитів неплатоспроможним громадянам при збереженні такого підходу залишається актуальним.

Зміна черговості

У разі виникнення прострочення за споживчим кредитом внесені споживачем кошти гаситимуть вимоги кредитора у такій черговості:

прострочена до повернення сума кредиту та прострочені проценти за користування кредитом; сума кредиту та проценти за користування кредитом; неустойка та інші платежі відповідно до договору про споживчий кредит. Зважаючи на те, що згідно з чинною редакцією Цивільного кодексу України спочатку сплачуються штрафні санкції, а вже потім основна сума боргу, (що часто призводить до ситуації, коли всі внесені споживачем кошти направляються на погашення вже нарахованих санкцій, а основний борг не зменшується), то встановлена Законом черговість є безумовною перевагою для споживачів.

Відповідальність споживача

Ще однією з важливих норм Закону для споживачів є передбачена верхня межа штрафних санкцій, що можуть бути застосовані до них. Зокрема, пеня за невиконання зобов’язання щодо повернення кредиту та процентів за ним не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, та не може бути більшою ніж 15% від суми простроченого платежу, а сукупна сума неустойки, нарахованої за порушення зобов’язань споживачем, не може перевищувати половини суми кредиту і не може бути збільшена за домовленістю сторін.

Підсумовуючи, варто зазначити, що сам факт прийняття спеціального закону у сфері споживчого кредитування вже є значною подією для фінансового сектору та споживачів. На нашу думку, прописані в Законі нововведення та конкретизація правил, що вже існують, спрямовані на захист прав як споживачів, так і кредитодавців. Вони можуть стати міцною основою для регулювання правовідносин у цій сфері, за умови, якщо на рівні підзаконних актів НБУ і Нацкомфінпослуг будуть належним чином деталізовані умови діяльності та відповідальності кредитних посередників, так само як і деталізовані порядок та правила оцінки кредитної спроможності споживачів. При цьому не останню роль в успіху практичного застосування Закону відіграватимуть сумлінний і виважений підхід самих споживачів фінансових послуг. Однак щоб Закон реально працював та сприяв захисту прав споживачів, необхідним є прийняття проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення захисту прав споживачів фінансових послуг» (наразі його передано на повторне друге читання), який містить додаткові гарантії для споживачів, особливо в частині гарантування права на інформацію.

Опубліковано: "Юридична Газета", №52, 27 грудня 2016 р.