За перше півріччя 2018 року новий Верховний Суд розглянув більше 46 тис. справ. Погодьтеся, що кількісні показники роботи є досить переконливими. Забігаючи наперед, зазначимо, що якісні показники є не менш переконливими!

Так, до вашої уваги пропонується топ-5 найбільш цікавих, на нашу думку, рішень Великої Палати Верховного Суду.

Чому саме Великої Палати? Тому що на розгляд Великої Палати Верховного Суду передаються справи, що містять виключну правову проблему, а правові висновки, за результатами розгляду таких справ, забезпечують розвиток права та формування єдиної правозастосовчої практики.

1. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17.

Протягом останніх років Верховний Суд України неодноразово змінював свою позицію щодо нарахування інфляційних витрат та 3% річних на позадоговірні зобов’язання. І ось, нарешті, 10 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, розглянувши справу № 910/10156/17, зробила правовий висновок, що у разі прострочення виконання зобов’язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних (а отже, і інфляційні витрати, які не були заявлені в цій конкретній справі) від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.

Також Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Верховного Суду України, зробленим у постанові від 01.06.2016 року у справі № 910/22034/15, що стаття 625 Цивільного кодексу України поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань, і, зокрема, не взяла до уваги аргумент однієї із сторін справи про те, що припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України начебто може застосувати господарський суд лише за наявності порушення боржником грошового зобов’язання. На думку Великої Палати Верховного Суду, ця сторона якраз і порушила позадоговірне грошове зобов’язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

2. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

У вищезгаданому контексті застосування статті 625 Цивільного кодексу України до позадоговірних зобов’язань, довгий час існувала і невизначеність у питанні можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат на суму боргу, встановленого рішенням суду (у позадоговірних (деліктних) зобов’язаннях).

Так, Верховний Суд України також неодноразово змінював свою точку зору в цьому питанні і, зокрема, в своїх постановах від 20.01.2016 року у справі № 6-2759цс15 та від 02.03.2016 року у справі зазначав, що (і) правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 Цивільного кодексу України); (іі) дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 Цивільного кодексу України не дає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.

Проте, 16 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу № 686/21962/15-ц щодо можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат на грошове зобов’язання, пов’язане із довготривалим невиконанням рішення суду, вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у згаданих вище постановах, та погодилась із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17 щодо можливості застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України до будь-яких грошових зобов’язань незалежно від підстав виникнення.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

3. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 року у справі № 910/8132/17

У питаннях юрисдикційності спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб («Фонд») завжди точилися жваві дискусії, зокрема, в частині розгляду справ в адміністративній чи господарській юрисдикції. Однак, Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №910/8132/17, зазначила, що визначальною ознакою при вирішенні питання щодо підвідомчість справ з Фондом або уповноваженою особою Фонду є характер правовідносин, з яких виник спір, а не суб’єктний склад учасників. Проаналізувавши дану справу більш детально, можемо умовно розділити правову позицію Верховного Суду на дві частини.

По-перше, Верховний Суд не погодився з доводами про те, що всі спори за участю Фонду (уповноваженої особи Фонду) є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Так, суд зазначив, що публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. А отже, Фонд (уповноважена особа Фонду) як юридична особа публічного права, може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватно-правових правовідносин.

По-друге, на думку суду, при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських та адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи уповноваженої особи Фонду на стадії ліквідації банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення питання підвідомчості є характер правовідносин, з яких виник спір, а отже, предметний підхід.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в уже згаданих постановах від 16.02.2016 року та від 15.06.2016 року, зокрема, щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до моменту набуття чинності новими процесуальними кодексами) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд (уповноважена особа Фонду).

4. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 року у справі № 760/14438/15-ц

Останні декілька років також велася активна дискусія стосовно можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за рішенням суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу № 760/14438/15-ц, сформувала правовий висновок у вказаній ситуації, а саме зазначила, що: 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду; 2) застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі; 3) з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 Цивільного кодексу України в контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Отже, Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що позовні заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за рішенням суду не підлягають задоволенню.

5. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 569/2749/15-ц

І наостанок слід також звернути увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 569/2749/15-ц щодо підвідомчості спорів за одночасної участі юридичної та фізичної осіб (боржника та поручителя).

Так, суд зазначив, що в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Однак, при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Тобто, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Суд також зробив правовий висновок, що вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також, тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника і поручителя у межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.

Таким чином, ми сповідаємося, що не зменшуючи обертів, новий Верховний Суд і надалі буде розставляти всі крапки над «і» у складних та проблемних питаннях, керуючись при цьому принципом верховенства права та забезпечуючи захист прав, свобод і інтересів фізичних та юридичних осіб.

Опубліковано: "Юрист і Закон", №26, 20.07.2018 – 26.07.2018