Останні 2,5 роки вся юридична спільнота живе в очікуванні змін – завершення чергового етапу судової реформи, прийняття нових процесуальних кодексів, формування та початку роботи нового Верховного Суду.

Однак чи зміниться судова практика? Чи можемо ми сподіватись, що суди почнуть приймати однакові судові рішення за аналогічних обставин? Що судові рішення будуть прогнозованими і передбачуваними? Що не буде суперечливої і прямо протилежної судової практики? Що в Україні нарешті почне формуватись єдина стала зразкова і послідовна судова практика?

Судова практика, сформована за останні 10 років, залишає бажати кращого. На превеликий жаль, сьогодні неможливо впевнено і точно передбачити, яким чином суд застосує ту чи іншу норму закону, а також чого (яких правових наслідків) чекати від судового рішення. Судові рішення часто є непрогнозованими та непередбачуваними.

Якщо спробувати проаналізувати та зрозуміти, чому судова практика в Україні така «різноманітна», то причин і пояснень цьому знайдеться чимало. Питання тут не в корупції чи в інших бідах. Ймовірно, проблема в тому, що закон (процесуальний закон) не передбачає достатньо дієвого механізму (процесуального інструментарію), для того, щоб Верховний Суд забезпечив однакове застосування судами норм матеріального права та, відповідно, єдність судової практики.

Згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 р., єдність системи судів загальної юрисдикції мала гарантуватися, зокрема, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. На той час Верховний Суд переглядав справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в аналогічних справах. За результатами розгляду скарги Верховний Суд мав право залишити судові рішення без змін або скасувати їх і передати справу на новий розгляд. Верховний Суд не наділявся повноваженням ухвалити нове судове рішення. При цьому Закон встановлював обов'язковість судових рішень Верховного Суду і визначав, що висновок Верховного Суду щодо застосування норми права є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму, та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Напевне багатьом також запам’яталось, яким «тернистим» був шлях до Верховного Суду та як непросто було отримати допуск до Верховного Суду. Процесуальними кодексами передбачалося, що заява про перегляд судових рішень після їх перегляду в касаційному порядку подається до Верховного Суду через касаційні суди, які ухвалили судові рішення. Ці ж касаційні суди й перевіряли відповідність поданих до Верховного Суду заяв вимогам кодексів та, власне, вирішували, допускати справу до провадження Верховного Суду чи ні.

Так було до 2015р. На початку 2015 р., у зв’язку з прийняттям Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» та внесенням змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та інших законодавчих актів України, було змінено порядок подання заяви до Верховного Суду. Зокрема, було встановлено, що заява про перегляд судових рішень касаційних судів подається безпосередньо до Верховного Суду, який і вирішував питання про допуск справи до провадження.

Верховний Суд України був наділений повноваженням приймати остаточне рішення у справі. За результатами розгляду скарги Верховний Суд України мав право скасувати судове рішення та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення у разі неправильного застосування судами норми матеріального права та неправильного вирішення спору. При цьому Верховний Суд України, переглядаючи судові рішення з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не мав права передавати справу на новий розгляд. Водночас постанова Верховного Суду України мала містити висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована.

Однак запровадження норми про обов’язковість висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права (необхідність врахування висновку Верховного Суду іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм), не дало бажаного результату. Причини різні: відсутність єдиного касаційного суду, через систему допуску справ до Верховного Суду, яка існувала до 2015 р., непослідовність позиції Верховного Суду, невиконання Верховним Судом своєї основної функції та завдання – неприйняття остаточного судового рішення.

Визнання висновку Верховного Суду України обов’язковим для врахування судами нижчих інстанцій мало на меті певною мірою насадження доктрини судового прецеденту, запозиченої з англо-саксонської системи права. Проте законодавець не врахував того, що у правовій системі, з якої запозичено цей інститут [судового прецеденту], він існує без нормативного закріплення, а врахування рішень судів вищих інстанцій є усталеною правовою традицією.

Крім того, Верховний Суд у більшості випадків направляв справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, замість прийняття остаточного судового рішення. Таку поведінку Верховний Суд пояснював тим, що він не наділений повноваженням скасовувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а тому змушений направляти справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Але чи виправдними та справедливими були такі дії? Адже ненадання Верховному Суду повноваження скасовувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не наділяло його повноваженням направляти справу до касаційного суду на новий розгляд? Таке «делегування» Верховним Судом своїх повноважень судам касаційної інстанції не лише не забезпечувало формування судом єдиної судової практики, але й не давало будь-якої правової визначеності.

Верховний Суд України виявився неспроможним виконати це завдання. Нерідко траплялися ситуації, коли різні палати Верховного Суду займали абсолютно протилежні позиції щодо застосування однієї і тієї ж норми. Прикладів таких випадків безліч (у кредитних, податкових, комерційних спорах). Окрім того, відступаючи від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові, яка була прийнята іншим складом Верховного Суду, Верховний Суд не вважав за необхідне та доцільне вказати у постанові, чому він відступає від висновку про застосування норми права, який був викладений у постанові Верховного Суду раніше.

Однак сьогодні питання вже не в тому, чому Верховний Суд України не зумів забезпечити єдність судової практики. Питання в тому, чи зміниться судова практика після прийняття Верховною Радою нових процесуальних кодексів та після початку роботи нового Верховного Суду?

Минає рік, як були внесені зміни до Конституції України щодо правосуддя, прийнято новий Закон «Про судоустрій і статус суддів». Найближчим часом будуть прийняті нові процесуальні кодекси, сформується та запрацює новий Верховний Суд. Такі зміни зумовлені змінами в системі судоустрою – переходом до триінстанційної судової системи та зведенням судів касаційної інстанції в одному Верховному Суді. Відтепер Верховний Суд буде єдиним судом касаційної інстанції. З початком його роботи припинять свою діяльність та будуть ліквідовуватися нинішній Верховний Суд та Вищі спеціалізовані суди (ВГСУ, ВАСУ, ВССУ). У разі призначення не менше 65-ти суддів, Верховний Суд має розпочати свою роботу.

Чи забезпечать нові кодекси, новий Закон та новий Верховний Суд єдність судової практики?

Згідно з новим Законом про судоустрій та статус суддів, Верховний Суд визначено єдиним судом касаційної інстанції у всіх категоріях спорів. У складі Верховного Суду діятимуть Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд та Касаційний цивільний суд. Зведенням судів касаційної інстанції в одному Суді, на думку багатьох юристів, вдасться досягти сталої судової практики.

Передбачається, що Верховний Суд забезпечуватиме сталість та єдність судової практики. Велика Палата Верховного Суду, до складу якої входитиме 21 суддя Верховного Суду, у визначених законом випадках діятиме як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування норм права касаційними судами. Водночас, сталість та єдність судової практики (однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій) новий Верховний Суд, як і раніше, повинен буде забезпечувати у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, тобто виходячи з тих повноважень, якими він буде наділений процесуальними кодексами.

Проектами процесуальних кодексів пропонується змінити порядок перегляду судових рішень Верховним Судом. Зокрема, пропонується передбачити право Верховного Суду визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд вже викладав у своїй постанові висновок щодо питання правильного застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, а суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Щоправда, таким правом Верховний Суд наділяється лише у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (крім справ, які розглядаються за правилами загального позовного провадження), у справах розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (стосується адміністративних справ), а також у випадку оскарження ухвал (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи).

З метою забезпечення єдності правової позиції Верховного Суду пропонується запровадити спеціальний «порядок» зміни його правової позиції з того чи іншого проблемного питання (так званий інститут «overruling» (англ.), який широко використовується вищими судовими інстанціями країн англо-саксонської системи права). Зокрема, пропонується надати колегії Верховного Суду, що розглядає справу в касаційному порядку, право передати справу на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати Верховного Суду, якщо суд касаційної інстанції вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні палати, об’єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.

Окрім того, передбачається, що суд, який розглядатиме справу у касаційному порядку у складі колегії або палати, матиме право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Подібній процедурі перегляду будуть піддаватись також рішення Верховного Суду України, прийняті до набрання чинності законом про внесення змін до процесуальних кодексів та інших законодавчих актів. Отже, є підстави вважати і сподіватись, що новий Верховний Суд перегляне найбільш неоднозначні правові позиції Верховного Суду України, сформульовані сьогоднішнім Верховним Судом, та виправить помилки правозастосування, допущені цим судом.

Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справи у всіх випадках, коли учасник справи оскаржуватиме судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Окрім того, пропонується встановити нову підставу для зупинення провадження у справі, а саме: передбачити право суду зупинити провадження у справі з підстави перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) в касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду – до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції.

Єдність судової практики має забезпечуватися також новими процесуальними інструментами. Так, в адміністративному судочинстві пропонується запровадити інститути типових і зразкових справ, для того, щоб Верховний Суд мав змогу не тільки переглядати судові справи та виправляти допущені судами помилки, а й запобігати неправильному застосуванню норм матеріального права. Зокрема, передбачається, що типовими адміністративними справами будуть адміністративні справи, відповідачем в яких є один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачами заявлено аналогічні вимоги.

Якщо у провадженні одного або декількох адміністративних судів перебуватиме 10 або більше типових адміністративних справ, суд, який розглядає одну чи більше таких справ, матиме право звернутися до Верховного Суду з поданням про розгляд однієї з них Верховним Судом як судом першої інстанції. За результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд прийматиме рішення, яке надалі має враховуватися судами при ухваленні рішень у типових справах.

При цьому для таких типових справ пропонується встановити особливі підстави для касаційного оскарження. Необхідно передбачити, що рішення суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду типової справи може бути оскаржено в касаційному порядку виключно з таких підстав: суд першої та (або) апеляційної інстанції при вирішенні типової справи не визнав її типовою справою та (або) не врахував правові висновки, викладені у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи; справа, в якій судом першої та (або) апеляційної інстанції ухвалено рішення з урахуванням правових висновків, викладених у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, не відповідає ознакам типової справи.

Незрозуміло, чому подібний правовий механізм не пропонується для інших видів судочинства? Адже у господарських та загальних судах розглядається не менше типових справ. Наприклад, у тих же банківських (кредитних) спорах чи у спорах з Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

В межах судової реформи вже зроблено чимало, у тому числі для вирішення проблеми відсутності в Україні сформованої єдиної судової практики. Проте, чи будуть усі запроваджені та пропоновані зміни ефективними, питання – відкрите.

Забезпечення єдності судової практики є безперечно важливим не тільки з точки зору полегшення юридичної роботи, адже судова практика є джерелом права (інформації, знань) для юристів багатьох інших практик (антимонопольної, корпоративної, нерухомості, податкової), але й з позиції забезпечення принципу правової визначеності, рівності всіх перед законом і судом, без дотримання яких неможливо говорити про верховенство права як об’єктивну реальність.

Створення правового поля, яке буде зрозумілим, розумно передбачуваним, справедливим та однаково для усіх гарантовано захищеним, має стати основним завданням забезпечення єдності судової практики. Нові процесуальні кодекси повинні забезпечити єдність та сталість судової практики, а остання – повинна забезпечити реалізацію вимог принципу правової визначеності та бути запорукою ефективної реалізації та захисту прав, гарантією судового захисту. Це запорука довіри суспільства до суду, впевненість та визначеність у завтрашньому дні.

Сьогодні на новий Верховний Суд, який формується, покладається багато надій. Водночас, те, чи виправдає очікування новий Верховний Суд, залежить не лише від нових процесуальних кодексів, але й, передусім, від суддів. Саме від нових суддів, які прийдуть до нового Верховного Суду, залежатиме, яким чином буде сформовано нову судову практику.

Я щиро вірю і впевнений, що саме доброчесні та кваліфіковані судді нової найвищої судової інстанції нашої країни зможуть вирішити застиглу проблему формування усталеної судової практики, а практика Верховного Суду та загалом уся судова практика в Україні стане зразковою.

Опубліковано: "Вибір клієнта. ТОП-100 найкращих юристів України", липень 2017 р.