Вже більше двадцяти п’яти років минуло з часу припинення ведення колгоспного та радгоспного господарства, проте відлуння «перехідного» етапу земельної реформи (1990-2002 роки), коли існувала колективна власність на землю, ще й досі створює проблеми та спори стосовно права власності на землі колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств та кооперативів, які залишилися після розпаювання.

Як відомо, до 2002 року Земельний кодекс України передбачав, що земля може належати юридичним особам, у тому числі, на праві колективної власності. Проте після прийняття у 2001 році нового Земельного кодексу вказана форма власності була скасована. Натомість, Кодекс 2001 року передбачає лише приватну, комунальну та державну форми власності.

Тим не менш, станом на сьогодні державні акти на право колективної власності продовжують бути чинними, оскільки деякі сільськогосподарські підприємства досі не переоформили своє право на землю, яка залишилася після розпаювання, за «новим» законодавством. У зв’язку з цим на практиці виникають спори та проблеми стосовно наявності або відсутності права приватної власності у таких підприємств.

«Перехідна» прогалина

Колективна власність виникла як перехідний етап реформування аграрного сектору економіки для забезпечення передачі земель з державної власності (власності колгоспів та радгоспів) у приватну. Зокрема, передбачалось, що у колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств (стаття 5 Земельного кодексу 1990 року).

Згідно з Указом Президента України від 08.08.1995 року № 720/95 сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність підлягали паюванню, тобто кожний член сільськогосподарського підприємства мав право на визначення розміру його земельної частки (паю) у колективній власності на землю, без виділення такої земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Членам сільськогосподарських підприємств гарантувалось право вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності (Указ Президента України від 03.12.1999 року № 1529/99).

Проте не всі члени сільськогосподарських підприємств цим правом скористались, а тому частина переданих в колективну власність земель, які не були передані місцевим радам або місцевим державним адміністраціям, так і лишилась у колективній власності сільськогосп��дарських підприємств, не дивлячись на те, що така форма власності згідно законодавства припинила існування з 01.01.2002 року.

Водночас, державний акт на право колективної власності надавався сільськогосподарським підприємствам на всю земельну ділянку (а часто і на весь майновий комплекс), що належала колгоспу або радгоспу. Тобто, такий державний акт посвідчував право підприємства, в тому числі, на землі сільськогосподарського призначення, що підлягали паюванню, тобто підлягали передачі у приватну власність громадянам.

Таким чином, виникла ситуація, коли частина земельної ділянки, право колективної власності на яку посвідчувалось державним актом, була передана у власність фізичним особам. Як наслідок, виникало питання, чи залишається чинним такий державний акт на право колективної власності на земельну ділянку, межі якої змінилися внаслідок розпаювання земель на користь фізичних осіб?

Частково відповідь на це питання дає пункт 7 Прикінцевих положень чинного Земельного кодексу України, який передбачає, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

З наведених норм випливає, що державні акти на право колективної власності не втратили чинності. Однак, законодавець ані передбачив автоматичного переходу права колективної власності до приватної у зв’язку з виключенням цієї форми власності з Земельного кодексу, ані прирівняв колективну власність до жодної з передбачених чинним законодавством форм власності. Відтак, на практиці виникає наступне питання: чи виникло у підприємства право приватної власності на майно на підставі державного акта на право колективної власності?

Є чи немає?

Спори щодо права власності на земельні ділянки, на які був оформлений державний акт на право колективної власності, розглядаються у порядку і цивільного, і господарського, і адміністративного судочинства. У зв’язку з цим, недивно, що єдиної позиції щодо вказаної проблеми немає.

У більшості спорів суди займають позицію, що юридична особа, якій видано державний акт на право колективної власності на землю, є власником (приватним власником) такої землі. Вказана позиція ґрунтується на пункті 7 Перехідних положень Земельного кодексу України та статті 140 Земельного кодексу України.

Як вказано вище, пункт 7 Перехідних положень гарантує чинність прав, які виникли на підставі закону, що діяв до набрання чинності Земельним кодексом. Водночас, у статті 140 Земельного кодексу України передбачений вичерпний перелік підстав для припинення права власності на землю: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

Встановивши відсутність підстав, з якими Кодекс пов’язує припинення права власності на земельну ділянку, суди визнають за сільськогосподарськими підприємствами право власності на відповідні земельні ділянки (постанова Вищого господарського суду України від 16.07.2013 року у справі № 5006/32/205пн/2012; ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.05.2015 року у справі № 6-8090св15; постанова Вищого господарського суду України від 30.06.2009 року у справі № 2-25/10448-2008).

Суди також беруть до уваги те, що згідно рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.2005 року положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України та пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення (постанова Вищого господарського суду України від 27.11.2007 року у справі № 131/13-05).

Тобто Конституційним Судом визнано, що право власності на землю не може бути втрачене внаслідок невчинення власником певних формальних дій щодо переоформлення цього права за новим законодавством. На цій підставі суди також вважали, що право колективної власності не припиняється.

Водночас, існує протилежна, досить формальна, позиція судів вищих інстанцій.

Зокрема, Вищий адміністративний суд України в своїй ухвалі від 14.04.2015 року у справі № 2а-1803/10/1970 встановивши, що землі відображені в державному акті на право колективної власності на землю в подальшому надавалися у приватну власність у процесі розпаювання колишнім членам агрофірми, у зв'язку з чим змінювалися межі земельної ділянки, а агрофірма не зверталася до відповідної місцевої ради або районної державної адміністрації про надання їй у власність земель, що залишилися після розпаювання між колишніми членами агрофірми, постановив, що висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови в задоволенні позову є передчасними.

Таким чином, суд вважав, що оскільки земельна ділянка, право на яке посвідчував державний акт на право колективної власності, змінилась (змінились межі земельної ділянки та її площа) через передачу її частини у приватну власність фізичним особам, що мали право на пай, об’єкт права перестав існувати, як і право на нього.

Окрім того, постановою від 17.03.2011 року у справі № 2-19/1511-2009 Вищий господарський суд України залишив в силі постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання права власності на земельні ділянки. Суд касаційної інстанції вказав, що землі колективних сільськогосподарських підприємств повинні розподілятися між працівниками та пенсіонерами такого підприємства та не можуть передаватися на праві приватної власності цьому підприємству або його правонаступникам.

У постанові від 13.12.2011 року у справі № 4/164 Вищий господарський суд України залишив в силі рішення суду апеляційної інстанції про відмову у позові про визнання права власності на земельну ділянку за сільськогосподарським підприємством – правонаступником підприємства, якому ця земельна ділянка була передана в колективну власність.

Суд мотивував таке рішення тим, що юридичні особи набувають право власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; право на земельну ділянку у юридичної особи виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України); документи, що посвідчують право на земельну ділянку зазначені в статті 126 Земельного кодексу України.

Оскільки у позивача були відсутні належні та допустимі докази на підтвердження його права власності на спірні земельні ділянки (документи, визначені статтею 126 Земельного кодексу України), а у законодавстві України відсутні норми, що дозволяють правонаступнику майнових прав підприємства, якому земельна ділянка була передана на праві колективної власності, автоматично набувати право власності на земельну ділянку, суд дійшов висновку, що апеляційний суд прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, суди касаційної інстанції не можуть дійти спільного висновку щодо наявності або відсутності права приватної власності на землю у сільськогосподарських підприємств (або їх правонаступників), які отримали земельні ділянки за старим законодавством на праві колективної власності.

Наша думка

Як бачимо, в судовій практиці сформувалися два протилежні підходи: один – ліберальний, який виходить з того, що право власності є непорушним і просто так не зникає (навіть через зміну правового режиму власності), а інший є формальним – якщо немає документів, які посвічують право приватної власності у певного суб’єкта, то такого права у цього суб’єкта немає.

Вважаємо, що власник землі не може бути заручником недосконалого правового регулювання та різких змін законодавства. Це випливає із загальних принципів права власності, зокрема, його непорушності, гарантованих статтею 41 Конституції України, статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також загальних норм та принципів цивільного законодавства (стаття 3 Цивільного кодексу України).

Окрім того, Цивільним кодексом України також передбачено, що право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 321), а право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. При цьому, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Таким чином, юридичні особи, які мають належним чином оформлений державний акт на право колективної власності на землю, повинні визнаватися власниками (суб’єктами права приватної власності) на відповідні земельні ділянки, що не були передані у приватну власність (не були розпайовані) фізичним особам-членам відповідних колективних сільськогосподарських підприємств.

Опубліковано: Agroportal.ua, 3 травня 2018 р.