Головною проблемою процедури банкрутства в Україні є її неефективність. Найкраще тому підтвердження – це статистика, яка вказує, що кредитор у середньому отримує лише 6-7% від розміру своїх грошових вимог, тобто лише 6-7 грн. зі 100 грн. боргу. Причина цьому очевидна: як правило, боржник потрапляє в процедуру банкрутства майже з «порожніми кишенями» та нульовим балансом, а кредиторам залишається шукати те, що залишилося, і ділити між собою.

Якщо банкрутство (неплатоспроможність) боржника не є збігом обставин або не має об’єктивних економічних причин, а має очевидні ознаки шахрайства або доведення до банкрутства, то постає логічне запитання: хто має нести відповідальність перед кредиторами за банкрутство (неплатоспроможність) боржника-юридичної особи?

Покласти відповідальність за борги юридичної особи на інших осіб (засновників, учасників або посадових осіб) означає відійти від загальних принципів цивільного права, за якими: (1) юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями самостійно, усім належним їй майном; (2) учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи. Законодавство про банкрутство передбачає винятки із вказаних принципів та дозволяє покласти субсидіарну або солідарну відповідальність не тільки на керівника боржника-юридичної особи, а й на його учасників (засновників) та інших осіб, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії.

У жовтні 2018 року було прийнято Кодекс України з процедур банкрутства («Кодекс»), який досить скоро (через 6 місяців з дня його офіційного опублікування) має замінити чинний Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» («Закон»). Вказана подія привернула увагу представників бізнесу до проблеми потенційної відповідальності керівників юридичних осіб та їх учасників (засновників) за неплатоспроможність юридичної особи.

Отож, чи стане новий Кодекс причиною масового притягнення до відповідальності керівників та учасників (засновників) юридичних осіб-боржників? Чи є п��дстави для хвилювань у вказаних осіб? Чи запроваджує Кодекс нові підстави для відповідальності, порівняно із чинним Законом? Про це далі піде мова.

Субсидіарна відповідальність керівника, учасників (засновників) та інших осіб за незадоволення вимог кредиторів

Субсидіарна відповідальність керівника, учасників (засновників) та інших осіб настає в разі, якщо майна боржника недостатньо, щоб задовольнити вимоги всіх кредиторів. Тому такий вид відповідальності називають додатковим, адже він настає лише тоді, коли вже нема що стягувати з самої юридичної особи-боржника. Враховуючи те, що в абсолютній більшості випадків банкрут не має достатньо майна та коштів для погашення кредиторських вимог, субсидіарна відповідальність керівника або учасників (засновників) боржника в непогашеній частині кредиторських вимог може стати нагальною проблемою.

Закон передбачає субсидіарну відповідальність керівника, засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, які можуть визначати дії юридичної особи (наприклад, бухгалтерів), за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням останнього до банкрутства (частина п’ята статті 41 Закону). Обов’язковою умовою для покладення субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями боржника на його керівника або учасників (засновників) є наявність вини в діях вказаних осіб.

Щодо застосування на практиці вказаної норми Касаційний господарський суд Верховного Суду в постанові від 30.01.2018 р. у справі № 923/862/15 визначив критерії, які є обов’язковими для притягнення вказаних осіб до субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства. Наведені обставини можуть бути підставою для субсидіарної відповідальності:

- підписання завідомо невигідних для юридичної особи договорів;

- діяння, що грубо суперечать вимогам належного господарювання;

- необґрунтована сплата грошових коштів, безпідставна передача третім особам майна;

- заплутування звітності, знищення документів або інформації, унаслідок чого неможлива ефективна робота юридичної особи тощо;

- такі дії довели юридичну особу до банкрутства та завдали великої матеріальної шкоди державі чи кредитору (у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що на 01.01.2019 р. становить 926 500 грн.).

За вказані дії передбачена й кримінальна відповідальність, проте Верховний Суд зазначив, що «законодавство України не пов'язує можливість покладення субсидіарної відповідальності на відповідних осіб згідно з частиною п'ятою статті 41 Закону з обов'язковою наявністю вироку/вироків відносно таких осіб». Таким чином, факт доведення до банкрутства може бути встановлений у межах справи про банкрутство.

Разом з тим, застосування вказаної норми не отримало значного поширення в судовій практиці, оскільки випадки покладення на посадових осіб або учасників субсидіарної відповідальності за зобов’язання боржника були одиничними. Найочевидніша причина цьому – це складність доведення вини певної особи в неплатоспроможності боржника. Щоб встановити причину неплатоспроможності, необхідно дослідити фінансову та господарську документацію боржника, його звітність, укладені правочини тощо. Ця «вправа» не з простих і потребує глибоких спеціальних знань у сфері фінансів.

На жаль, арбітражні керуючі, на яких законом покладено обов’язок виявляти ознаки фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства, досить рідко належним чином виконують цей обов’язок, вчиняючи лише формальні дії згідно з відповідною методикою. Так само не є поширеним призначення судом відповідних експертиз у справах про банкрутство для з’ясування причин неплатоспроможності та подальшого вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності. Як наслідок, обставини щодо вини певних осіб у неплатоспроможності боржника складно довести.

Порівняно із чинним Законом, Кодекс не змінює підходів до регулювання питання субсидіарної відповідальності керівника, засновників (учасників) боржника. Формулювання відповідних норм Закону (частини п’ятої статті 41) та норм Кодексу (частини другої статті 61) є аналогічними, тобто, з точки зору букви закону, нічого не змінилося.

Відтак, наскільки ефективно та наскільки часто суди будуть притягати до субсидіарної відповідальності керівників та учасників (засновників) боржників цілком і повністю залежить від судової практики та сформульованих Верховним Судом критеріїв застосування субсидіарної відповідальності.

Солідарна відповідальність керівника за незадоволення вимог кредиторів

Солідарна відповідальність – це вид відповідальності, який передбачає, що кредитор має право вимагати виконання зобов’язань частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарна відповідальність керівника боржника в банкрутстві означає, що керівник відповідає перед кредиторами нарівні з боржником за його зобов’язаннями. Відтак, солідарна відповідальність є більш «небезпечною» для керівника боржника, адже ставить останнього в один ряд із самим боржником.

Закон встановлює солідарну відповідальність керівника боржника, власника майна боржника, голови ліквідаційної комісії (ліквідатора) за незадоволення вимог кредиторів у спрощеній процедурі банкрутства боржника, що ліквідується власником (стаття 95 Закону). Підставою для притягнення вказаних осіб до відповідальності є незвернення із заявою про порушення справи про банкрутство в разі, якщо вартості майна боржника-юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів. Вказана норма, як і норми щодо субсидіарної відповідальності, не мала широкого застосування в судовій практиці.

Новий Кодекс не передбачає такої спрощеної процедури банкрутства. Відтак, наведена норма втратить актуальність з моменту набрання чинності Кодексом.

Разом з тим, Кодекс запроваджує нові обов’язки для керівника боржника стосовно інформування засновників (учасників) юридичної особи-боржника про неплатоспроможність та встановлює нові підстави для солідарної відповідальності керівника боржника перед кредиторами.

Кодекс покладає на керівника юридичної особи обов’язок повідомити засновників (учасників) боржника про загрозу неплатоспроможності. Вказана норма має свою логіку: керівник (менеджер) компанії повинен повідомити свого роботодавця (власників бізнесу) про фінансові проблеми в компанії з тим, щоб отримати від власників необхідну фінансову допомогу та інструкції щодо подальших дій.

Якщо власники не бажають рятувати свій бізнес, то подальший логічний крок – це прийняття уповноваженим органом управління юридичної особи рішення про звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство. До речі, вказане рішення уповноваженого органу є обов’язковим документом, який повинен бути доданий до заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство. Відтак, керівник боржника не може без відповідного рішення учасників (засновників) самостійно подати заяву про банкрутство.

Водночас, Кодекс покладає на керівника боржника солідарну відповідальність, у разі неподання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство протягом одного місяця з моменту виникнення загрози неплатоспроможності.

Стосовно солідарної відповідальності керівника боржника виникає ряд запитань.

По-перше, Кодекс покладає відповідальність за неподання заяви про банкрутство лише на керівника. На учасників (засновників) така відповідальність не покладається. Виникає запитання, чи можна покласти солідарну відповідальність на керівника, якщо останній належно виконував покладені на нього законом обов’язки, зокрема, повідомив учасників (засновників) про загрозу неплатоспроможності юридичної особи, але рішення про звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство так і не було прийнято відповідним органом? У такій ситуації керівник діє добросовісно, але через бездіяльність учасників (засновників) повинен нести відповідальність за порушення місячного строку подання заяви.

На нашу думку, під час вирішення цього питання потрібно врахувати, що відповідальність настає лише в разі наявності вини певної особи. У даній ситуації, керівник боржника має довести, що він вжив усіх залежних від нього заходів щодо звернення до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, але, з незалежних від нього обставин (бездіяльність учасників (засновників)), відповідний обов’язок виконаний не був. Вирішення цієї проблеми, як завжди, лягає на плечі суддів.

По-друге, солідарна відповідальність керівника настає в разі неподання заяви протягом місяця з моменту виникнення загрози неплатоспроможності. Виникає запитання: з якого моме��ту відраховувати цей місяць? На підставі яких документів керівник повинен дійти однозначного висновку про виникнення загрози неплатоспроможності?

Відповідь це запитання залежить від того, які саме документи суди визнаватимуть доказами виникнення загрози неплатоспроможності, тобто з яких документів керівник однозначно повинен дізнатися про загрозу неплатоспроможності юридичної особи, якою він керує. Сподіваємося, що судова практика дасть відповідь і на це запитання.

Отже, прийнятий Кодекс не змінює підходів до субсидіарної відповідальності керівника боржника та його учасників (засновників), однак запроваджує солідарну відповідальність керівника боржника за неподання заяви про банкрутство. Враховуючи неоднозначні законодавчі формулювання, викладені в Кодексі, практика застосування та дієвість нових норм цілком і повністю залежать від судів та їх судової практики.

Опубліковано: Юридична Газета, 22 січня 2019 р., №2-3