Агробізнес, як і будь-який працюючий бізнес, має справу з конкурентами, контрагентами, кредиторами, податковою, правоохоронними органами та іншими суб’єктами. Але частіше за все йому доводиться боротись з недобросовісними конкурентами за збереження свого основного активу (землі). Саме тому земельні спори й надалі залишаються найбільш поширеними судовими спорами в агробізнесі. Однак, сьогодні вони набули рис, притаманних рейдерству. Також значно збільшилась кількість спорів з ознаками кримінальних правопорушень. Розглядаються все ще податкові і комерційні спори. Менш поширеними є кредитні, лізингові, страхові спори.

«Навколо орендні спори» – спори, пов’язані з рейдерським захопленням землі

З аналізу судової практики вбачається, що останнім часом набули поширення спори, пов’язані з рейдерським захопленням землі. Мова йде про захоплення агропідприємствами землі, яка знаходиться в оренді інших сільськогосподарських підприємств. Захоплення чужого земельного банку, як правило, відбувається як через створення фізичних перешкод в обробітку землі (блокування сільськогосподарської техніки, тощо), так і шляхом створення юридичних перешкод в обробітку землі (укладення договорів оренди землі і реєстрації прав оренди на землю, яка вже знаходиться в оренді інших орендарів; отримання судових заборон (щодо обробітку землі, арешту врожаю), оспорювання договорів оренди землі, державної реєстрації договорів оренди, тощо).

Відтак, якщо добросовісні орендарі намагаються зберегти і примножити свій земельний банк (продовжити оренду, укласти нові договори оренди землі), то агрорейдери (недобросовісні орендарі) намагаються визнати недійсними, достроково розірвати чи іншим чином припинити договори оренди землі добросовісних орендарів, укласти договори оренди земельних ділянок, які вже знаходяться в оренді добросовісних орендарів.

Спори про визнання недійсними договорів оренди землі у зв’язку з непідписанням орендодавцями договорів

Суть спорів проста: власники паїв звертаються в суд з позовами про визнання недійсними договорів оренди землі на тій підставі, що вони не підписували договори та не надавали земельні ділянки в оренду. Орендарі ж заявляють, що вони нічого не знають, адже орендодавці справно отримують від них оренду плату.

Вирішуючи такі спори, суди виходять з того, що своє волевиявлення на укладення договору особа виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов та скріплення підписом документу, в якому фіксуються права та обов’язки сторін. Якщо особа не підписувала договір, то зміст договору суперечить законодавству (не було волевиявлення особи на укладення договору), а тому наявні правові підстави для визнання договору недійсним.

Доводи орендарів про те, що земельні ділянки були передані їм фізичними особами у користування і що фізичні особи отримували орендну плату, суди, як правило, відхиляють, з посиланням на те, що вказані доводи не ґрунтуються на нормах законодавства, якими регулюються правовідносини оренди землі. Доводи щодо пропуску позивачами позовної давності суди теж відхиляють, мотивуючи це тим, що перебіг позовної давності починається не з моменту отримання особою плати за користування землею, а з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про укладення договору від її імені (постанова Верховного Суду України від 22.04.2015 р.).

Спори про розірвання договорів оренди землі у зв’язку з передачею землі в суборенду без згоди орендодавця

Вказані спори виникають, зазвичай, тоді, коли недобросовісний орендар, який знає, що два підприємства обмінюються полями для більш раціонального обробітку землі, використовує цю ситуацію, як інструмент для оспорювання договорів оренди землі добросовісного орендаря (конкурента) та позбавлення його оренди землі, підбурюючи селян та пред’являючи від їх імені в суд позови про визнання недійсними договорів оренди землі. Підставою для розірвання договорів оренди землі представники, які «діють в інтересах власників паїв», зазначають порушення орендарем договору оренди – передачу орендарем земельної ділянки в суборенду без згоди власника землі, про що свідчать фактичний обробіток землі та виплата орендної плати іншою особою.

Вирішуючи ці спори, суди з’ясовують, чи мала місце суборенда та чи був взагалі укладений договір суборенди.

Оскільки до 2013 року договори оренди та суборенди підлягали державній реєстрації і набирали чинності після їх державної реєстрації, то суди з’ясовують, чи були договори оренди (суборенди) зареєстровані. Якщо договір суборенди був оформлений, але не був зареєстрований, то суди вважають, що суборенди не було. З огляду на це, суди, як правило, відмовляють орендодавцям у розірванні договорів оренди землі, мотивуючи це тим, що саме по собі виконання робіт з обробітку землі та доручення однієї юридичної особи іншій провести юридично значимі дії (у тому числі і сплатити кошти третім особам) є звичайною господарською діяльністю, яку суб’єкт господарювання має право здійснювати на власний розсуд, та яка не є порушенням умов договору оренди.

Спори про розірвання договорів оренди землі у зв’язку з несплатою орендної плати

Зазначені спори іноді пов’язані з намаганнями недобросовісних конкурентів позбавити орендарів прав оренди, але у більшості випадках стосуються спірних відносин орендодавця і орендаря. В обґрунтування підстав для розірвання договору позивачі, як правило, посилаються на частину першу статті 32 України «Про оренду землі» і пункт «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України.

Вирішуючи вказані спори, суди виходять з того, що відповідно до статті 32 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених Земельним кодексом та іншими законами. Підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематичне невнесення орендної плати (пункт «д» частини першої статті 141 ЗК України).

З урахуванням змісту цих норм і правової позиції Верховного Суду України (постанова від 28.09.2016 р. у справі №362/5740/15-ц), суди приходять до висновку, що вказані положення закону вимагають саме систематичного (два та більше випадків) невнесення орендної плати, передбаченої договором, для розірвання договору оренди (суборенди), тоді як разове порушення умов договору оренди в цій частині (невнесення лише одного орендного платежу) не є систематичним і не може бути підставою для його розірвання.

Спори щодо «подвійної оренди» землі

Кількість спорів, пов’язаних з визнанням недійсними договорів оренди землі, укладених пізніше стосовно однієї й тієї ж земельної ділянки, яка вже знаходиться в оренді іншої особи, визнання незаконними дій реєстраторів щодо державної реєстрації прав оренди, які виникли пізніше, скасування реєстрації таких прав поступово зменшується.

Це обумовлено тим, що кількість бажаючих відібрати чужу земельну ділянку та зареєструвати право оренди на земельну ділянку, яка вже знаходиться в оренді іншої особи, зменшується, після того, як, спочатку у 2013 році, а в подальшому у 2016 році, Верховний Суд України висловив правову позицію, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зобов'язаний перевірити інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації, і що факт чинності попередніх договорів оренди землі унеможливлює державну реєстрацію прав оренди згідно договорів оренди землі, укладених пізніше (постанови ВСУ від 29.09.2015 р. у справі № 802/37191, від 30.03.2016 р. у справі № 21-1434а15, від 15.11.2016 р. у справі № 825/1287/15-а).

Кримінальні на "навколокримінальні" спори

Окрім появи спорів, пов’язаних з рейдерським захопленням землі, останнім часом значно збільшилась кількість спорів, пов’язаних з вчиненням кримінальних правопорушень. Це, насамперед, спори щодо незаконного заволодіння чужим врожаєм (крадіжок, грабежу), перешкоджання законній господарській діяльності, протиправного заволодіння майном агропідприємств, підроблення документів, самоправства, тощо.

Спори про стягнення з власників врожаю «старих боргів»

З аналізу судової практики вбачається, що останніми часом «популярним» способом отримання чужого врожаю стало звернення «нечистих на руку» осіб до суду з позовами до власників врожаю про стягнення заборгованості та клопотаннями про забезпечення позовів. При цьому, суди часто задовольняють клопотання та накладають арешт на врожай. Врожай передається на зберігання особі, пов’язаній з недобросовісним позивачем. Зберігач в подальшому реалізує це майно, отримує гроші кошти, а недобросовісний позивач відмовляється від позову, оскільки з’ясовується, що «борг» погашений ще задовго до того, як позивач звернувся до суду з позовом.

Проте, іноді, здоровий глузд перемагає. Відмовляючи у накладенні арешту на незібраний врожай, суди зазначають, що заходи забезпечення позову, які просить застосувати позивач, за умовами яких він бажає впливати на збір врожаю та його реалізацію, є втручанням у господарську діяльність відповідача, а накладення арешту на врожай, збір якого лише розпочинається, може призвести до настання незворотних наслідків, таких як повне або часткове знищення врожаю, що в подальшому може призвести до збитків господарства та буде не сприяти виконанню рішення суду, а навпаки, унеможливить його.

Спори щодо неправомірного заволодіння майном агропідприємств

Рейдерство в агробізнесі проявляється не лише в захопленні землі, але й у незаконному зборі чужого врожаю, який, як правило, супроводжується залученням найманої сільськогосподарської техніки («чорних комбайнерів») та третіх осіб, які забезпечують силову підтримку рейдерських дій, заволодінні іншим майном агропідприємств.

Враховуючи обставини вчинення конкретного кримінального правопорушення, дії осіб щодо неправомірного заволодіння чужим врожаєм суди, зазвичай, кваліфікують як грабіж (стаття 186 КК України) або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (стаття 191 КК України).

Якщо ж рейдери вдаються до підроблення документів (протоколів загальних зборів) та використовують їх для реєстрації змін до установчих документів, а в подальшому – продають майно агропідприємств, то такі дії суди кваліфікують як підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи (стаття 205-1 КК України) та протиправне заволодіння майном підприємства (стаття 206-2 КК України).

Податкові спори

Найбільш поширеними податковими спорами у сфері агробізнесу є спори щодо використання сум податку на додану вартість, що акумулюються на спеціальних рахунках сільськогосподарських підприємств; спори, що виникають у зв’язку використанням спеціального режиму оподаткування для доходу від реалізації товару, що був отриманий з неоформлених земельних ділянок; спори щодо завищення витрат за рахунок придбання товарів (послуг) на підставі нікчемних правочинів, завищення сум бюджетного відшкодування; спори, що виникають у зв’язку з віднесенням підприємств до четвертої групи спрощеної системи оподаткування, тощо.

Спори щодо використання сум податку на додану вартість, що акумулюються на спеціальних рахунках сільськогосподарських підприємств

Суть спорів полягає у різному тлумаченні та підходах податкової та сільськогосподарських підприємств щодо того, для яких цілей можуть використовуватись суми податку на додану вартість, що акумулюються на спеціальному рахунку сільськогосподарських підприємств.

Вирішуючи спори, що виникають внаслідок прийняття податковими органами податкових повідомлень-рішень у зв’язку з нецільовим використанням коштів, що акумулюються на спеціальному рахунку платника податку-с/г підприємства, адміністративні суди виходять з норми статті 209 Податкового кодексу України та пункту 4 Порядку акумулювання сільськогосподарськими підприємствами сум податку на додану вартість на спеціальних рахунках, відкритих у банках та/або органах, які здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, затвердженого постановою КМУ від 12.01.2011 р. № 11, відповідно до яких сума податку на додану вартість, що акумулюється на спеціальному рахунку, має використовуватись платником для “інших виробничих цілей”.

Суди звертають увагу на те, що законодавством не обмежено використання сум податку на додану вартість, що акумульовані на спеціальному рахунку сільськогосподарського товаровиробника, виключно на оплату податку на додану вартість, що нарахований постачальником на вартість поставлених ним товарів/послуг, чи на оплату вартості таких товарів/послуг, які придбані виключно у платників податку на додану вартість, а тому вважають, що сільськогосподарські підприємства мають право оплачувати за рахунок цих коштів повну вартість придбаних товарів/послуг, які призначені для використання у виробництві сільськогосподарської продукції, в тому числі і податок на додану вартість, який нараховується постачальником на вартість таких товарів/послуг, а також вартість таких товарів/послуг, що придбаються в осіб, які не зареєстровані платниками податку на додану вартість.

Спори, що виникають у зв’язку використанням спеціального режиму оподаткування для доходу від реалізації товару, що був отриманий з неоформлених земельних ділянок

Інші податкові спори за участю агропідприємств виникають через нібито неправомірне відображення платником податкових зобов'язань з податку на додану вартість у спеціальних деклараціях з ПДВ (скорочених). Податкові органи вважають, що під спеціальний режим оподаткування підпадають операції з реалізації лише тієї продукції, що вирощена підприємством на належним чином оформлених та зареєстрованих земельних ділянках, тоді як відсутність державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок виключає можливість поширення пільгового режиму оподаткування на продаж сільськогосподарської продукції, виробленої на таких ді��янках.

Вирішуючи подібні спори, суди виходять з того, що визначальним для встановлення права особи застосовувати спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість є дотримання сільськогосподарським товаровиробником критерію щодо питомої ваги сільськогосподарських товарів, яка має становити не менше 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом послідовних звітних податкових періодів.

При цьому, суди зазначають, що норми Податкового кодексу не ставлять право платника на застосування спеціального режиму оподаткування в залежність від дотримання ним вимог цивільного та земельного законодавства, як і не деталізують вимог до правового титулу, відповідно до якого у особи виникає право користування земельною ділянкою, на якій вирощуються сільськогосподарські товари, а також до правовстановлюючих документів, якими підтверджуються відповідні права на земельні ділянки.

З огляду на це, суди вважають, що податкове законодавство не вимагає державної реєстрації договору оренди земельної ділянки як обов’язкової ознаки для кваліфікації відповідної ділянки як такої, що знаходиться у користуванні сільськогосподарського товаровиробника, та пов’язує виникнення прав та обов’язків платника податків не з фактом укладання договору, а з фактом дотримання товаровиробником критерію щодо питомої ваги сільськогосподарських товарів.

Комерційні спори

Спори щодо виконання форвардних контрактів

Певна кількість спорів, у сфері агробізнесу, пов’язана з виконанням (невиконанням, неналежним виконанням) договорів поставки майбутнього врожаю (форвардних контрактів). В основному, це спори про зобов’язання контрагентів (постачальників) виконати обов’язок в натурі (поставити врожай), стягнення з постачальників грошових коштів (збитків, штрафних санкцій, передоплати). У більшості випадків, позивачами у таких справах виступають замовники-державні компанії, рідше – замовники-агропідприємства приватного сектора.

Вирішуючи подібні спори, суди вказують на те, що відповідно до змісту частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю, і що в разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. При цьому, суди виходять з того, що можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Проте, волевиявлення покупця щодо обрання одного з варіантів поведінки має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення в суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі (пред’явлення позову). Проте, кількість таких спорів за останні два роки значно зменшилась, у порівнянні з попередніми роками.

Опубліковано: "Юридична Газета", №35, 29 серпня 2017 р.