У зв’язку зі збільшенням кількості інтернаціональних пар зростає й кількість сімейних спорів (передусім, щодо розірвання шлюбу, вирішення аліментних питань, опіки над дітьми тощо), які вирішуються компетентними судовими органами однієї держави, однак потребують визнання, а в багатьох випадках і примусового виконання в іншій країні. Як наслідок, перед особами, на користь яких винесено рішення, постає необхідність ініціювання ще одного судового процесу вже в іншій країні.

При цьому, таким особам потрібно не лише врахувати особливості правової системи та практики правозастосування в цій іноземній країні, а й контролювати, щоб на етапі винесення рішення були дотримані необхідні умови, які уможливлюють визнання та виконання цього рішення вже в іншій країні.

Однією з найважливіших умов для цього є належне повідомлення іншої сторони про ініційований судовий процес для надання їй можливості бути безпосередньо заслуханою чи подати пояснення. У цій публікації ми проаналізуємо два випадки невизнання рішень через неналежне виконання вказаної умови і покажемо, наскільки важливим є її дотримання.

Визнання і примусове виконання: правові підстави

Перш за все, правова можливість визнання та примусового виконання рішень у сімейних спорах закріплена у ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право». Сам порядок визнання регулюється Розділом IX Цивільного процесуального кодексу України (далі «ЦПК України»). Так, за загальним правилом підставою для визнання є положення відповідного двостороннього (багатостороннього) міжнародного договору. Подібні двосторонні договори про правову допомогу у цивільних та сімейних справах укладені з порівняно невеликою кількістю країн, зокрема, з Болгарією, Грецією, Грузією, Латвією, Литвою, Естонією, Кіпром, Македонією, Молдовою, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Чехією, Китаєм, Кубою та деякими іншими.

Серед універсальних багатосторонніх договорів у сімейній сфері, які містять положення щодо визнання та виконання, можна виділити такі: Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання від 02 жовтня 1973 (набрала чинності для України 01 серпня 2008 року; наразі її сторонами є 24 держави); Конвенція про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання від 23 листопада 2007 року (далі «Конвенція про стягнення аліментів») (набрала чинності для України 01 листопада 2013 року; наразі її сторонами є 38 держав, зокрема, всі члени ЄС) – у відносинах щодо стягнення аліментів на дітей та утримання на інших членів сім’ї; Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі «Конвенція про батьківську відповідальність») (набрала чинності для України 01 лютого 2008 року, наразі її учасниками є 47 держав) стосовно прав батьків щодо дітей (визначення місця проживання, участі у спілкуванні та вихованні тощо), опіки та деяких інших правовідносин.

У разі ж, якщо договірна база стосовно визнання та виконання рішень між країнами відсутня, застосуванню підлягає принцип взаємності, який означає, що суди України визнають та надають дозвіл на примусове виконання судових рішень іншої держави, якщо не доведено, що суди цієї держави не визнають рішення судів України. Вважається, що взаємність існує, допоки не доведено зворотного. Особливо актуальною взаємність стає при винесенні рішень у таких країнах як США, Канада, Аргентина, Бразил��я, які не є учасниками наведених вище конвенцій, або ж у випадку визнання рішень щодо розірвання шлюбу, визнання його недійсним – в усіх країнами, з якими не укладено договору про міжнародне співробітництво у цивільних та сімейних відносинах, зокрема, у Великою Британією, Францією, Федеративною Республікою Німеччиною, Іспанією, Португалією тощо.

Одним з найбільш проблемних моментів у вказаній категорії справ є належне підтвердження заявником факту того, що сторона, яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи. Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 466 Цивільного процесуального кодексу України таке підтвердження у вигляді відповідного документа має обов’язково додаватись до клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду. Невиконання цієї вимоги є підставою для відмови у задоволенні клопотання (п. 2 ч. 2 ст. 468 Цивільного процесуального кодексу України). Подібні положення також містяться у наведених вище конвенціях:

• у визнанні може бути відмовлено на прохання будь-якої особи, яка стверджує, що захід порушує її батьківську відповідальність, якщо такого заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, без надання такій особі можливості бути заслуханою (пп. «с» п. 2 ст. 23 Конвенції про батьківську відповідальність);

• у визнанні та виконанні рішення може бути відмовлено, якщо у справі, у якій відповідач або не з'явився, або не був представлений у провадженні в державі походження: коли закон держави походження передбачає повідомлення про провадження, відповідач не був належним чином повідомлений про провадження та не мав можливості бути заслуханим (п. «e» ст. 22 Конвенції про стягнення аліментів).

В аспекті аналізу хотіли б навести два конкретні приклади невизнання судових рішень внаслідок неналежного повідомлення сторони про судовий розгляд та винесене рішення. Перший стосуватиметься спроби визнання рішення швейцарського суду в Україні, а другий –українського судового рішення у Великій Британії.

Забезпечення реальної можливості бути заслуханим в справі

У квітні 2011 року суд м. Бругг, кантону Ааргау виніс 2 постанови (від 07 квітня та 21 квітня), у яких було визначено право опіки батька щодо малолітнього сина, визначено місце проживання дитини з ним та зобов’язано матір повернути дитину до Швейцарії. Справа про визнання цих постанов слухалася судами України в період з березня 2012 року і по кінець 2015 року. За цей час справа двічі пройшла всі три інстанції, й остаточне рішення було ухвалено лише на третьому колі Апеляційним судом Харківської області 05 жовтня 2015 року № 639/3285/13-ц.

За вказівками суду касаційної інстанції для визначення дотримання належного порядку повідомлення про судовий розгляд у Швейцарії апеляційний суд застосував іноземне законодавство, а саме ст. 138 Цивільного процесуального кодексу Швейцарії. Відповідно до цієї статті повістки, постанови і рішення вручаються по пошті рекомендованим листом або за допомогою інших засобів з підтвердженням про отримання. Вручення вважається належним, якщо документ був отриманий самим адресатом або його співробітником, або особою, віком не менше 16 років, яка проживає за його місцем проживання адресата, якщо суд не визначив, що документ повинен бути вручений адресату особисто. Вручення також вважається здійсненим у разі відправки рекомендованим листом, який адресат не отримав: на сьомий день після того, як його неможливо було вручити, за умов, що особа повинна очікувати таке вручення; у разі особистого вручення, якщо адресат відмовляється прийняти документ і якщо така відмова зафіксована поштарем у день відмови.

До матеріалів справи був долучений лист секретаря Управління юстиції Верховного суду контону Ааргау від 29 серпня 2011 року, за змістом якого постанова від 07 квітня 2001 року була надіслана матері на адресу її проживання з чоловіком – громадянином Швейцарії, а повістка про слухання справи 21 квітня 2011 року відправлена 18 квітня 2011 року на адресу роботодавця матері в Швейцарії, оскільки чоловік повідомив суд, що його дружина не повернулася до помешкання подружжя. У той же день голова суду телефонувала як до роботодавця, так і на особистий номер дружини. Роботодавець повідомив, що остання хвора і вже протягом тижня з нею неможливо зв’язатися, а зателефонувати особисто дружині не вийшло. Вручення повістки не відбулося, оскільки дружина її не забирала з поштового відділення. Також, постанову від 21 квітня 2011 року було надіслано дружині на адресу її місця роботи. Вручення не було можливим, оскільки вона не забирала пошту.

На противагу зазначеним доказам, дружина надала заяву на адресу Посольства України в Швейцарії про те, що з 29 березня 2011 року вона не проживала в цій країні за адресою подружжя. Також, згідно виписки з історії хвороби з 16 квітня 2011 року по 10 травня 2011 року відповідачка знаходилась на стаціонарному лікуванні у Харкові, а при цьому судове засідання у м. Брутт кантону Ааргау відбулося 21 квітня 2011 року.

З наведено вище український апеляційний суд зробив висновок, що дружина не була повідомлена про слухання справи 07 квітня 2011 року, а слухання справи від 21 квітня 2011 року також відбулося з порушенням п. « с» ст. 23 Конвенції про батьківську відповідальність, оскільки їй не було надано можливості заслуханою в даній справі.

Як наслідок, після понад 3 років міграції справи про визнання швейцарських рішень по українських судових інстанціях, судом врешті-решт було відмовлено у визнанні цих рішень через неповідомлення відповідача про розгляд справи. При цьому, протягом усього періоду вирішення питання про визнання рішень, дитина проживала в України разом з бабусею та дідом за материнською лінією, в той час як її батько не мав можливості повною мірою реалізовувати свої батьківськи права.

«З усією повагою до суду України»

Не менш цікавою є справа Івлєвої проти Ятса (Ivleva v Yates [2014] EWHC 554 (Fam)), яка розглядалась у Високому Суді Правосуддя (суддя Пітер Джексон). У цій справі англійський суд відмовив у визнанні заочного рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 09 жовтня 2013 року у справі № 107/7740/13-ц про розірвання шлюбу.

Відповідно до фактичних обставин громадянка України і громадянин Великої Британії одружилися в 2000 році у Великій Британії, де спільно проживали до 2012 року. В 2013 році в англійському суді (County Court) було ініційовано два паралельні процеси: щодо недійсності шлюбу (на підставі заяви дружини) та про розірвання шлюбу (на підставі заяви чоловіка). 07 серпня 2013 року суд відхилив заяву дружини щодо визнання шлюбу недійсним, а чоловік подав заяву щодо вирішення фінансових питань подружжя та розкриття відповідної фінансової інформації. 23 серпня 2013 року дружина заповнила Форму І (Form E): деталізований документ, в якому розкриваються факти особистого життя і відомості про фінансовий стан кожного з подружжя (нерухоме та рухоме майно, бізнес, банківські рахунки, борги, незалежно від того, в якій країні світу вони знаходяться).

У своїй Формі І (Form E) дружина зазначила, що в суді України слухається справа про розірвання шлюбу, але жодних деталей у відповідях на опитувальник чоловіка (financial questionnaire) щодо цієї справи не надала. Лише 16 грудня 2013 року дружина надіслала чоловікові електронне повідомлення з копіями документів щодо справи в України, а вже 18 грудня цього ж року подала до англійського суду заяву про визнання зазначеного рішення.

Як виявилося згодом, 25 липня 2013 року, під час перебування в Україні, дружина залучила адвоката для подачі позову про розірвання шлюбу в Україні та повідомила свого представника про відсутність в неї відомостей щодо точного місця проживання чоловіка. Український суд розглянув справу у два засідання (06 вересня та 09 жовтня 2013 року), про друге з яких відповідач був сповіщений через оголошення у пресі. 09 жовтня заочним рішенням шлюб між сторонами було розірвано. Рішення набрало законної сили 22 жовтня 2013 року.

Перш за все необхідно відзначити, що у законодавстві Великої Британії містяться спеціальні норми, які стосуються визнання рішень про розірвання шлюбу, ухвалених в інших країнах (overseas divorce). Так, рішення про розірвання шлюбу в іноземній країні може бути визнаним у Великій Британії, якщо розірвання шлюбу чинне за законодавством країни, у якій рішення було ухвалене, і якщо на момент подачі позову хтось з подружжя або мав звичне місце проживання або доміцилій в цій країні, або був громадянином цієї країни (п. 46 (1) Акта про сімейне право (Family Law Act 1986)). Описані вимоги в справі Івлєвої проти Ятса були дотримані, оскільки дружина мала громадянство України.

В той же час, однією з підстав для невизнання іноземного рішення є те, що воно було отримане без вчинення заходів, які мали б бути розумно зроблені щодо повідомлення про справу іншого з подружжя, враховуючи особливості провадження та всі інші обставини справи (п. 51 (3) (a) Акта про сімейне право (Family Law Act 1986)).

Суддя Пітер Джексон проаналізував положення чинного на момен�� розгляду справи ЦПК України і вказав, що відповідач міг бути повідомлений про засідання факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку. Крім того, в нашому законодавстві встановлена спеціальна процедура повідомлення про процес в Україні осіб, які проживають за кордоном. Разом з тим, ймовірно саме адвокатом дружини було обрано та запропоновано суду повідомити відповідача про засідання через публікацію в урядовій газеті українською мовою (якою чоловік не володів взагалі) і яку він навряд чи мав можливість знайти.

В той же час, протягом слухання справи в Україні (липень-грудень 2013 року) дружина могла використати і ряд інших способів донесення інформації та документів до свого чоловіка, зокрема: електронною поштою, телефоном, надсиланням за місцем роботи чоловіка, за допомогою спільних друзів, через англійських адвокатів чоловіка та через англійський суд. Натомість, дружина надала українському суду некоректну інформацію щодо того, що місце проживання чоловіка для цілей вручення повісток було невідоме ні їй, ні її адвокату.

Зважаючи на вказані факти та «з усією повагою до суду України» (with full respect to the Ukrainian court), суддя встановив, що дружина не вчинила розумних кроків для повідомлення чоловіка про слухання справи в Україні, а тому відмовив у визнанні рішення українського суду.

Як бачимо, якщо в першій справі, не зважаючи на всі способи встановлення зв’язку з відповідачем, вимоги законодавства Швейцарії стосовно повідомлення про справу дотримані не були і через це сторона була позбавлена можливості висловити свою думку, в другій справі формальні вимоги законодавства України були дотримані, однак фактично відповідач про справу повідомлений так і не був. В цій ситуації англійський суд детально проаналізував всі обставини і справедливо зазначив, що фактично недобросовісна поведінка позивача призвела до того, що проти відповідача в Україні було ухвалено рішення, про яке останній дізнався вже після набрання ним законної сили.

Подібна практика засвідчує, що у справах про визнання та виконання рішення іноземного суду необхідно мати переконливі докази підтвердження повідомлення про час та місце судового розгляду відповідача, або ж вчинити всі розумні та необхідні дії для такого повідомлення і для забезпечення права іншої сторони взяти участь у розгляді відповідної справи.

Опубліковано: "Юридична Газета", №2-3, 23 січня 2018 р.