Спори щодо договорів комерційної концесії, які потрапляли в українські суди протягом останніх чотирьох років, можна умовно поділити на дві групи: (1) розірвання договорів та (2) просто дивні ситуації, що трапляються з підприємцями.

Одна з особливостей договору франчайзингу - велика кількість різноманітних обов’язків франчайзера і не менша кількість обов’язків франчайзі. Не менш важливо чітко визначити підстави і порядок дострокового припинення договору за ініціативою однієї зі сторін, а також наслідки реалізації цього права.

"MINIBOSS"

Яскравий приклад - господарська справа № 910/17493/16, крапку в якій поставив ВГСУ постановою від 29 червня 2017 року. Позов про стягнення заборгованості у вигляді паушального платежу та оплати за навчання двох викладачів.

Предмет договору, укладеного між сторонами, - надання права на користування комплексом виключних прав на унікальну освітню технологію для розвитку індивідуальності людини та право використання знака для товарів і послуг "Бизнес-школа "MINIBOSS".

За договором правоволоділець зобов'язувався навчити офіційно працівників і представників користувача методиці організації та проведення освітнього процесу і технологіям організації бізнес-процесів. Навчання вчителів першому курсу проводилося на матеріально-технічній базі правоволодільця і входило до вартості паушального внеску. 

Розглядаючи вимогу про стягнення заборгованості за навчання другого курсу, надавши оцінку умовам договору, суди встановили, що сторонами договору було погоджено лише навчання працівників відповідача першому курсу та не передбачено ні порядку навчання другому курсу, ані порядку оплати таких послуг.

Результат справи "MINIBOSS" зайвий раз свідчить, що в таких складних договорах, як франчайзинг, не слід покладатись на те, що суд широко тлумачитиме волевиявлення сторін. Якщо сторони не узгодили порядок надання певної послуги та її вартість, фактично між сторонами відсутня згода щодо її надання.

Якщо виникне спір про стягнення вартості цієї послуги, формально український суд швидше відмовить через відсутність договору, в якому чітко передбачено, скільки хто кому і за що має сплатити. Хоча, маючи достатні докази надання послуги в межах договору - наприклад, навчання працівників, суд міг оцінити факт, що користувач її отримав.

Якщо сторони не узгодили вартість послуги, але вона необхідна користувачу для належного виконання обов'язків по договору, він повинен оплатити її, оскільки повернути її назад як річ, що набута без достатньої правової підстави, неможливо.

"MINIBOSS" 2.0

Також паралельно розглядалися справа про стягнення заборгованості і зустрічний позов про визнання договору недійсним. Спір розглянуто господарським судом м. Києва (рішення від 20.10.2016 р. у справі № 910/13451/16, але триває розгляд у суді апеляційної інстанції).

За порушення власних зобов'язань, а також сценарію, методик проведення навчання, занять, інструкцій та вказівок правовласнику, скерованих на забезпечення відповідності умовам договору характеру, способу та умов використання прав, відповідно до договору користувач зобов'язаний сплатити правовласнику штраф у розмірі 1 % від суми паушального внеску за кожний випадок порушення. Окремо встановлено право на стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов'язання користувачем.

Суд нагадав, що одночасне стягнення з порушника зобов'язання за договором штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 ЦКУ пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГКУ - видами штрафних санкцій. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

"FitCurves"

Предметом позову у справі № 911/2968/14 є стягнення передбачених договором франчайзингу щомісячних рекламних відрахувань за період використання торговельних марок "Curves", знаків для товарів і послуг, логотипів та емблем, розроблених і пов'язаних з корпорацією "Curves International, Inc.". Господарським судом м. Києва рішенням від 16 вересня 2014 року позов задоволено повністю, а постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2014 року рішення першої інстанції залишено в силі.

Згідно з п. 10 договору - "Роялті та рекламні відрахування" - сторони погодили, що франчайзі зобов'язується здійснювати щомісячно рекламне відрахування, розмір якого становить еквівалент 89 дол. США.

Доводи апелянта про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи та невстановлення характеру і виду рекламних послуг, наданих відповідачеві, а також доказів, що це підтверджують, були відхилені за неспроможністю. Суди вважають, що за умовами договору роялті та рекламні відрахування є платежами, які франчайзі зобов'язаний сплачувати за комплекс виключних прав, що належать правоволодільцю. 

Такий підхі�� дає підстави для сумнівів в обґрунтованості рішення, оскільки сторона, що платить (у т. ч. за рекламні послуги), має право отримати підтвердження їх надання. ЦКУ оперує поняттям "прийняття виконання" (ст. 545), що дає змогу стверджувати про обов'язок боржника надати докази виконання.

Надання франчайзером рекламних послуг на підтримку популярності всієї мережі на території країни є типовою умовою, і так само типово переносити частину витрат на франчайзі. Якщо одна сторона стверджує, що не отримувала послуги, за які інша вимагає сплатити гроші, саме позивач (який у цій частині є боржником) має надати докази належного виконання обов'язку. В іншому разі франчайзі має доводити негативний факт - факт відсутності послуги, що процесуально є значно складнішим.

"АВС МАРКЕТ"

Рішенням господарського суду Волинської області від 04 жовтня 2016 року у справі № 903/648/16 було задоволено позов про стягнення 50000 грн. Цей спір цікавий не лише тлумаченням порядку одностороннього розірвання договору, а й стягненням неустойки за реалізацію такого права.

Вочевидь, у момент укладення договору у користувача не було приміщення для провадження діяльності, тому сторони в п. 6.9 встановили, що в разі неотримання користувачем приміщення в користування в належному для здійснення підприємницької діяльності стані він має право в односторонньому порядку розірвати такий договір без будь-якого застосування штрафних санкцій з боку правоволодільця.

У п. 6.3 договору комерційної концесії передбачено, що користувач має право в односторонньому порядку розірвати договір, письмово повідомивши про це правоволодільця не менше ніж за 1 місяць до дати розірвання договору.

При цьому п. 6.4 визначено, що в разі розірвання договору з ініціативи користувача (очевидно, це посилання на п. 6.3) або припинення діяльності в приміщенні без погодження з правоволодільцем користувач зобов'язаний припинити ведення бізнесу, користування об'єктами інтелектуальної власності користувача та сплатити правоволодільцю неустойку в розмірі 50000 грн.

Листом відповідач повідомив позивача про розірвання та припинення дії договору комерційної концесії (франчайзингу) згідно з пунктами 6.3, 6.9 договору.

Користувач вирішив, що посилання на умову, яка звільняє його від штрафних санкцій за дострокове одностороннє розірвання договору, буде достатньо. Однак посилання на п. 6.9 застосовуватись не може, оскільки ця підстава вже зникла.

Натомість слід застосувати п. 6.4, який дає право на стягнення неустойки за розірвання договору за ініціативою користувача. Досі така умова є доволі екзотичною в судовій практиці України, але в цій справі суд з посиланням на ст. 224 ГКУ стягнув кошти як відповідальність за реалізацію права на розірвання договору.

"BEST BURGER"

Справа № 909/636/15 неодноразово розглядалась господарськими судами, але ВГСУ поставив крапку постановою від 28 березня 2017 року. Позов було обґрунтовано тим, що в порушення договору комерційної концесії відповідачем не сплачено частину початкового платежу, роялті, рекламні відрахування та штрафи.

Спершу суди відмовляли в задоволенні позовних вимог через відсутність державної реєстрації договору. ВГСУ вказав, що відсутність державної реєстрації договору комерційної концесії не тягне за собою його недійсність, і момент укладення договору для його сторін визначається з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. Лише для третіх осіб договір набуває юридичного значення з моменту державної реєстрації. 

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 06 червня 2016 року у справі № 909/636/15 в позові було відмовлено, але постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі № 909/636/15 прийнято нове рішення про стягнення боргу та штрафу.

У договорі передбачено випадки, коли франчайзер має право достроково в односторонньому порядку припинити дію договору. При цьому передбачено обов'язок франчайзера письмово повідомити франчайзі про припинення договору із зазначенням причин.

Щодо стягнення 2,5 % роялті та 0,5 % рекламних відрахувань, суд апеляційної інстанції зазначає, що вирахувати ці суми неможливо через відсутність звіту щомісячного валового обороту відповідача. Як не дивно, позивач відмовився від стягнення роялті та рекламних відрахувань у зв'язку з неможливістю обрахунку.

У зв'язку з тим, що розмір штрафу (111700 грн) значно перевищує суму основного боргу (20000 грн), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про зменшення розміру штрафу на 50 %.

Дуже дивною є ситуація із стягненням роялті та рекламних відрахувань. Через невиконання простого обов'язку франчайзі щодо звітування про валовий оборот франчайзер нібито позбавлений права на отримання роялті. Необхідну інформацію слід було б витребувати у фіскальних органів, а не відмовлятись від частини позовних вимог.

Враховуючи таку практику, слід визначати розмір роялті без прив'язки до інформації, якою винятково володіє інша сторона, адже в певний момент вона може бути зацікавлена в невиконанні свого обов'язку.

"Ріно Діджитал"

Доволі незвичний спір потрапив до господарського суду Харківської області (рішення від 10 квітня 2017 р. у справі № 922/586/17). Між позивачем і відповідачем велись перемовини щодо укладення договору комерційної концесії. Відповідач надав позивачу для узгодження та підписання проект договору та рахунок-фактуру для оплати.

Позивачем перераховано відповідачу всю суму, вказану в рахунку із призначенням платежу "оплата рахунок-фактура № СФ-9/1 від 01 вересня 2016 р. за виключні права користувача по франшизі згідно договору N010916 від 01.09.2016". Проте надалі позивач відмовився укладати договір комерційної концесії і просив стягнути сплачені кошти як одержані без достатньої правової підстави.

Відповідач заперечив і наголошував, що у взаємовідносинах з позивачем зобов'язання виникло на підставі юридичного факту - виставлення рахунку-фактури (оферти) та його оплати позивачем. На думку відповідача, рахунок-фактура містив істотні умови, що були попередньо погоджені між сторонами спору.

Головним аргументом суду для задоволення позову стала та обставина, що відповідач не надавав позивачу послуги, хоча сам стверджував, що договір укладено. Відтак, підстава, на якій було перераховано та набуто кошти, відпала.

ВИСНОВОК:

Наведені приклади спорів щодо договорів комерційної концесії свідчать, що, по-перше, слід уважніше працювати над текстами договорів, а тут вітчизняним підприємцям явно бракує досвіду, а, по-друге, судитись навіть за незначні суми коштів в Україні все ще дешевше, ніж мирно врегулювати спір.