Офіційна статистика свідчить, що у 2016 році Національний банк України прийняв рішення про ліквідацію вісімнадцяти банківських установ. Ці події призвели до збільшення спорів з неплатоспроможними банками. Так, мова піде про найбільш трендові, на нашу думку, категорії спорів, а саме, щодо зарахування зустрічних однорідних вимог з неплатоспроможним банком та відшкодування шкоди власниками істотної участі такого банку.

У першій категорії зазначених спорів можна констатувати про формування певної судової практики, закріпленої, зокрема, у рішеннях Верховного Суду України та Вищого господарського суду України. Так, суди, надаючи оцінку правомірності чи неправомірності зарахування зустрічних однорідних вимог перевіряють, чи відповідає таке зарахування двом вимогам:

  • (а) чи здійснено зарахування зустрічних однорідних вимог до моменту введення тимчасової адміністрації в неплатоспроможний банк (виключенням є зарахування, яке проводиться під час процедури ліквідації банку в порядку абзацу другого пункту 8 частини третьої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). З даного приводу заслуговує на увагу позиція Вищого господарського суду України, висловлена у постановах від 04.05.2016 року у справі № 910/22500/15, від 16.02.2016 року у справі № 910/17681/15, від 13.10.2016 року у справі № 910/25482/15 та від 24.10.2016 року у справі № 910/25490/15, а саме, акцент суду на тому, що важливим є саме факт направлення особою, яка одночасно є кредитором та боржником банку, відповідної заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, як одностороннього правочину, до моменту введення тимчасової адміністрації в неплатоспроможний банк, а не факт її отримання банком (якщо банк отримав відповідну заяву вже після введення тимчасової адміністрації).
  • (б) чи дотримано під час такого зарахування вимоги статті 601 Цивільного кодексу України, а саме, стосовно зустрічності, однорідності та настання строків виконання зобов’язань.

Щодо зустрічності, то зважаючи на досить поширену практику, коли боржник банку стає одночасно його кредитором на підставі договору про відступлення права вимоги за договором банківського вкладу / рахунку, укладеного між цим же банком та іншою особою, то в цьому контексті заслуговує на увагу позиція Вищого господарського суду України, висловлена у постанові від 16.02.2016 року у справі № 910/17681/15, в якій суд, застосовуючи положення статті 516 Цивільного кодексу України, приходить до висновку, що відсутність в договорі банківського вкладу заборони на відступлення вкладником свого права вимоги третім особам дає підстави вважати таке відступлення правомірним, не зважаючи на відсутність згоди банку.

Щодо однорідності, то суди дотримуються єдиної позиції, що вираження зустрічних зобов’язань в різних валютах не впливає на факт їх однорідності.

Щодо настання строків виконання зустрічних однорідних зобов’язань, то, зокрема, Верховний Суд України в постанові від 06.04.2016 року у справі № 3-174гс16 прийшов до висновку, що при відступленні права вимоги за договором банківського рахунку лише клієнт банку має право звертатися з платіжним дорученням про перерахунок грошових коштів. Якщо з таким дорученням звертається новий кредитор, то строк виконання зобов’язань за відповідним договором не настає, а отже, зарахування зустрічних однорідних вимог не відповідає вимогам законодавства. В свою чергу, що стосується договору банківського вкладу, то слід зазначити, що у постанові Вищого господарського суду України від 14.09.2016 року у справі № 910/25487/15 суд погодився з позицією місцевого та апеляційного господарських судів, вважаючи правомірним пред’явлення вимоги про повернення частини вкладу новим кредитором банку. При цьому суд не взяв до уваги висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 06.04.2016 року у справі № 3-174гс16, зазначивши, що предметом позову у справі, що була переглянута у вищезазначеній постанові Верховного Суду України, є вимога про припинення правовідносин за кредитним договором, іпотечним договором та договором поруки у зв'язку із проведенням зарахування зустрічних однорідних вимог за договорами банківського рахунка (а не договору банківського вкладу (депозиту) та кредитним договором.

Стосовно другої категорії спорів, то тут судова практика є менш численною, проте, вже можна відслідкувати певні тенденції, а саме, позивачами у таких справах зазвичай виступають вкладники банків, а відповідачами – власники істотної участі в банках (як окремо, так і солідарно). Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в переважній більшості випадків залучаються до таких спорів як треті особи. Предметом позовних вимог може виступати стягнення грошових коштів, відшкодування шкоди (матеріальної / моральної), відшкодування збитків, захист прав споживачів тощо.

Так, відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов’язана з банком особа (зокрема, власники істотної участі) несе відповідальність своїм майном за завдання шкоди і доведення банку до неплатоспроможності. З-поміж акціонерів банку пов’язаними особами є ті, хто самостійно чи спільно з іншими особами володіє 10 і більше відсотками стат��тного капіталу банку та/або права голосу.

Аналіз судової практики свідчить, що в більшості випадків суди обґрунтовано відмовляють у задоволенні таких позовів, аргументуючи свою позицію недоведеністю позивачем складу цивільного правопорушення (зазвичай вини власника істотної участі та причинного зв’язку між діями / бездіяльністю та наслідками). Прикладами є, зокрема, ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.10.2016 року у справі № 757/25664/15-ц та від 19.10.2016 року у справі № 761/23089/15-ц. Також, слід звернути увагу на постанову Вищого господарського суду України від 13.01.2016 року у справі № 910/10919/15, в якій суд відмовив у позові уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, посилаючись на те, що відсутній склад правопорушення, а чинним законодавством не передбачена автоматична відповідальність власників істотної участі за зобов'язаннями банку у випадку визнання його неплатоспроможним.

Проте, також є рішення судів на користь вкладників неплатоспроможних банків, наприклад, у справах за позовами до кінцевих бенефіціарних власників АТ «Брокбізнесбанк» та ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» суди задовольняли позови вкладників, аргументуючи своє рішення тим, що позивачами доведено склад цивільного правопорушення. Так, у першому випадку заочними рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21.01.2016 року, залишеним в силі ухвалою Апеляційного суду міста Києва у справі № 757/34878/15-ц , на думку суду, вину доведено показанням свідків, інформацією із ЗМІ та результатами кримінального провадження щодо розкрадання грошових коштів. Щодо позову до власників істотної участі ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», то Апеляційний суду міста Києва в своїй ухвалі від 05.07.2016 року у справі № 761/3002/15-ц прийшов до висновку, що вину власників істотної участі встановлено постановою НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Звертаємо увагу, що позиції суду касаційної інстанції у вищезазначених справах поки немає.

Підсумовуючи все вищевикладене слід зазначити, що, на нашу думку, саме ці дві категорії спорів стали одними з трендів 2016 року. Як у випадку із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, так і в справах за позовами до власників банків, кожне судове рішення привертало значну увагу громадськості та викликало жваві дискусії між правниками. Зважаючи на відсутність на сьогоднішній день однозначної правової позиції судів касаційної інстанції у цих категоріях справ та значний суспільний резонанс, вважаємо, що у 2017 році інтерес до них буде тільки зростати.

Опубліковано: "Юрист і Закон", №48, 23.12.2016-29.12.2016