Аналіз судової практики показує, що у сторін у судовому процесі виникають питання щодо застосування виключної підсудності до справ у майнових спорах за участю боржників, стосовно яких порушено провадження у справах про банкрутство. Зокрема, чи застосовується виключна підсудність до справ у майнових спорах за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушені до 19 січня 2013 року; чи впливає процесуальний статус боржників у майнових спорах (позивач чи відповідач) на виключну підсудність та які наслідки розгляду справ з порушенням правил виключної підсудності тощо.

Виключна підсудність справ

З 2013 року, а якщо точніше – з 19 січня 2013 року, справи у майнових спорах за участю боржників, стосовно яких порушено провадження у справах про банкрутство, віднесено до справ, на які поширюється виключна підсудність.

Статтею 16 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) та статтею 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі – Закон про банкрутство), зі змінами, внесеними Законом від 22 грудня 2011 року № 4212-VI, які набрали чинності 19 січня 2013 року, встановлено, що справи у майнових спорах за участю боржників, стосовно яких порушені провадження у справах про банкрутство, розглядаються господарськими судами, у провадженні яких перебувають справи про банкрутство.

Такі майнові спори розглядаються в межах справ про банкрутство боржників, а не в окремих позовних провадженнях, тобто без порушення нових справ.

Верховний Суд України пояснює це тим, що Закон про банкрутство передбачає "концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів" (постанова Верховного Суду України від 13.04.2016 р. у справі № 3-304гс16).

До кола майнових спорів за участю боржників, які повинні розглядатися господарськими судами в межах справ про банкрутство, належать, зокрема:

– спори про визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржниками;

– спори про стягнення заробітної плати;

– спори про поновлення на роботі посадових і службових осіб боржників;

– спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння;

– спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржників.

Виключна підсудність (стаття 16 ГПК), однак, не поширюється на 1) спори, пов'язані із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), та 2) спори про визнання недійсними правочинів (договорів) (за позовом контролюючих органів у порядку Податкового кодексу України) (стаття 12 ГПК України). Ці спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства (стаття 20 Податкового кодексу України; статті 17, 1833 Кодексу адміністративного судочинства України).

Застосування виключної підсудності в часі

Якщо з приводу виключної підсудності справ у майнових спорах за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушені після 19 січня 2013 року, не виникає питань, то з приводу підсудності справ у майнових спорах за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушені до 19 січня 2013 року, є питання: чи застосовується виключна підсудність до майнових спорів за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушені до 19 січня 2013 року?

З аналізу судової практики вбачається, що зазвичай справи у майнових спорах за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушене до 19 січня 2013 року, розглядаються за правилами виключної підсудності, незалежно від того, яка редакція Закону про банкрутство регулює справи про банкрутство боржників та на якій стадії перебувають провадження у справах про банкрутство (постанови Вищого господарського суду України від 14.02.2017 р. у справі № 911/285/16; від 01.11.2016 р. у справі № 925/1565/13). Тобто ці спори розглядаються за правилами виключної підсудності і тоді, коли справи про банкрутство розглядаються відповідно до редакції Закону про банкрутство, що діяла до 19 січня 2013 року.

Проте іноді суди приймають до розгляду майнові спори за участю боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушені до 19 січня 2013 року, передані на розгляд господарських судів без дотримання правил виключної підсудності. Суди мотивують це тим, що норми про виключну підсудність справ у майнових спорах за участю боржників набули чинності 19 січня 2013 року і тому застосовуються тільки до тих боржників, провадження у справах про банкрутство яких порушено після цієї дати.

Такий підхід, вважаємо, є неправильним, оскільки підсудність справи має визначатись виходячи з норм процесуального закону, чинних на момент пред'явлення позову.

Порушення проваджень у справах про банкрутство не наділяє боржників процесуальними імунітетами. Тому порушення справ про банкрутство боржників до 19 січня 2013 рок�� та розгляд цих справ відповідно до редакції Закону про банкрутство в редакції, що діяла до цієї дати, не виключає поширення виключної підсудності на справи у майнових спорах за участю боржників, які виникають пізніше.

Відтак, підсудність справ у майнових спорах за участю боржників, щодо яких порушено провадження у справах про банкрутство, повинна визначатись виходячи з того, як процесуальний закон визначає підсудність справи на час пред'явлення позову.

Чи впливає процесуальний статус боржника (позивач чи відповідач) у справі в майновому спорі за його участю на поширення виключної підсудності на цю справу?

ГПК та Закон про банкрутство встановлюють виключну підсудність для справ у спорах з майновими вимогами до боржників: "господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство", "суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника".

Відтак, якщо виходити з буквального тлумачення цих норм, то виключна підсудність майнових спорів за участю боржників, здавалось би, поширюється лише на ті майнові спори, в яких боржники є відповідачами. Такий підхід, дійсно, застосовується на практиці.

Однак аналіз судової практики показує, що більш поширеним на практиці є підхід розширювального тлумачення цих норм, коли правила виключної підсудності не обмежуються лише тими справами, в яких боржники є відповідачами, а поширюються на всі справи у майнових спорах за участю боржників, незалежно від того, є боржники позивачами чи відповідачами у цих справах.

Так, наприклад, спори про витребування майна, про визнання права власності, у яких вимоги пред'являють боржники, розглядаються господарськими судами, у провадженні яких перебувають справи про банкрутство боржників, тобто за правилами виключної підсудності (постанови Вищого господарського суду України від 01.11.2016 р. у справі № 925/1565/13, від 12.10.2016 р. у справі № 922/4705/15, від 13.01.2016 р. у справі № 922/4754/15).

Таким чином, процесуальний статус боржників, стосовно яких порушено справи про банкрутство, у майнових спорах за їх участю не впливає на поширення виключної підсудності на ці справи.

Наслідки порушення правил виключної підсудності

На практиці найбільш поширені дві ситуації розгляду справ у майнових спорах за участю боржників з порушенням правил виключної підсудності. Перша ситуація – коли справа в майновому спорі за участю боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, розглядається (розглянута) не тим судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Друга ситуація – коли справа в майновому спорі за участю боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, розглянута (розглядається) судом, який розглядає справу про банкрутство (у провадженні якого перебуває справа про банкрутство), але в окремому позовному провадженні, а не в межах справи про банкрутство.

Якщо порушення виключної підсудності встановлено судами під час розгляду справи в першій інстанції, то суди, як правило, припиняють провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України (спір не підлягає вирішенню в господарських судах).

Проте припинення судом провадження у справі в такій ситуації є неправильним з процесуальної точки зору, оскільки, по-перше, справи у майнових спорах за участю боржників підвідомчі господарським судам (пункт 7 частини 1 статті 12 ГПК України), а по-друге, ні ГПК України, ні Закон про банкрутство не встановлюють, що розгляд майнових спорів за участю боржників в окремих позовних провадженнях (не в межах справ про банкрутство) є підставою для припинення провадження у справах.

Встановивши, що позов пред'явлений з порушенням правил виключної підсудності, суди повинні надсилати матеріали справи до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, відповідно до статті 17 ГПК України, не припиняючи провадження у справі.

Якщо порушення правил виключної підсудності встановлено під час апеляційного чи касаційного перегляду справ, то суди апеляційної та касаційної інстанцій переважно скасовують рішення місцевих та/або постанови апеляційних господарських судів та припиняють провадження у справах або передають справи до господарських судів за підсудністю, для розгляду в межах справ про банкрутство.

На нашу думку, правильним є скасування рішень місцевих та/або постанов апеляційних господарських судів (відповідно до статей 104, 11110 ГПК України прийняття рішення з порушенням правил виключної підсудності є безумовною підставою для його скасування) з переданням справ до господарських судів для розгляду в межах справ про банкрутство (суди апеляційної (та касаційної) інстанції повинні повертати матеріали справ відповідним місцевим господарським судам для передання за встановленою підсудністю (пункт 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 7)).

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному розгляд його справи судом, встановленим законом. Оскільки закон встановлює певні правила щодо того, який суд повинен розглядати ту чи іншу справу, то правильне визначення підсудності справи та її розгляд компетентним судом (до підсудності якого вона віднесена законом) є гарантією дотримання прав особи.

Кожен має право, щоб його справа була розглянута судом, установленим законом.

Опубліковано: "Юрист і Закон", №29, 28.07.2017-03.08.2017