На поточному тижні Кабінет Міністрів України прийняв рішення щодо залучення міжнародних радників та юридичних компаній для захисту українських державних інтересів в міжнародних судах.

У світі існує два концептуальні підходи до захисту інтересів держави в міжнародних судових провадженнях. Перший полягає в тому, що держава фінансує створення власної постійно діючої державної агенції, яка займається такими справами від імені держави. Другий – у виділенні коштів для залучення міжнародних юридичних фірм під кожну конкретну справу.

Звичайно, вибір між цими двома підходами, або їх поєднання, залежить одночасно від багатьох чинників.

Перший підхід використовується, за звичай, «багатими» державами, які мають велику і постійну практику міжнародних проваджень і тому має сенс тримати для їх супроводження постійно діючу команду радників. Приміром, в структурі US Department of State є підрозділ Office for International Claims and Investment Disputes, який протягом багатьох років власними силами представляє США у міжнародних провадженнях, і за звичай успішно.

«Бідніші» держави також іноді притримуються цього підходу. Найяскравішим прикладом є Аргентина, де вже більше 15 років левову частку представництва в міжнародних арбітражах здійснює відділ прокуратури казначейства (Procurador del Tesoro de la Nacion). Досвід Аргентини, хоча і не такий успішний, як досвід США, до певної міри копіюють інші латиноамериканські країни, приміром Еквадор або Венесуела.

Позитивні наслідки такого підходу досить очевидні. Держава економить значні кошти на залученні іноземних радників, ставки яких у подібних справах дуже просто можуть перевищувати і тисячу доларів на годину. В рамках державного апарату створюється постійно діюча команда юристів-міжнародників експертного рівня, з величезним практичним досвідом, яка може бути залучена не лише у власне судових спорах, але і для супроводження поточних міжнародних питань інших органів державної влади. Оскільки всі радники є державними службовцями, вони можуть налагодити довготривале співробітництво в рамках державного апарату, для оперативної реакції на будь-який міжнародний позов.

На жаль, на практиці реалізація такого плану стикається з серйозними перешкодами. Перш за все, для того, щоб залучити на державну службу юристів, які мають відповідні міжнародним стандартам знання та потенціал, необхідно абсолютно офіційно оплачувати їх роботу якщо не за міжнародними, то щонайменше за найвищими українськими стандартами.

Друга серйозна перепона – необхідність брати на себе відповідальність за результати роботи такої команди. Якщо у випадку залучення іноземних радників умовний чиновник є замовником роботи, за якість якої несе відповідальність юридична фірма, то у випадку залучення власних спеціалістів кожна їх помилка (а помилки безумовно будуть) відобразиться безпосередньо на репутації їхнього керівника та ініціатора цієї програми.

Виходячи з цих та подібних міркувань, уряд і вирішує, за звичай, зайняти більш консервативну позицію та найняти іноземних радників під черговий міжнародний судовий проект.