Нещодавно створена в Польщі організація “Реституція Кресів” погрожує нашій державі судовими позовами. Структура (яка заявляє, що представляє інтереси членів польських родин, депортованих із території Західної України) має намір домагатися повернення польського майна, розміщеного на території Західної України, або компенсацій за залишену поляками нерухомість. Представники “Реституції Кресів” заявили: перші позови спадкоємців колишніх власників нерухомості на території Галичини та Волині найближчим часом буде подано в суди Києва і Луцька. 

Особливо активно цю новину підхопили російські ЗМІ. Своєю чергою, польські медіа звертають увагу на те, що ініціатором заснування “Реституції Кресів” виступила лояльна до політики Кремля партія “Змяна”.

Представники спадкоємців виселених поляків стверджують, щоможливість висувати майнові претензії їм надає Угода про асоціацію між Україною і Європейським Союзом. Але це не так.

В Угоді про асоціацію визначено лише загальні моменти співпраці у сфері юстиції, а також передбачено адаптацію законодавства України до законодавства ЄС.

Стор. 114: “У рамках співпраці у сфері юстиції, свободи і безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та зміцненню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співпраця в основному буде спрямована на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості і боротьбу з корупцією. Співпраця у сфері юстиції, свободи і безпеки здійснюватиметься на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод“.

Таким чином, ідеться тільки про процесуальні й інституціональні аспекти захисту прав громадян держав — учасників Угоди про асоціацію.

Стор. 471: “У рамках сфери дії цієї Угоди кожна сторона зобов’язується забезпечити фізичним і юридичним особам другої сторони недискримінаційний доступ стосовно власних фізичних і юридичних осіб, до своїх компетентних судів і адміністративних органів для захисту їхніх особистих та майнових прав“.

У наведеній статті також описано лише процесуальний аспект доступу громадян держав — учасників Угоди про асоціацію до судового захисту та адміністративних органів, щоб виключити дискримінацію таких суб’єктів.

Для України така недискримінація не є новою. Чинні Закон України “Про міжнародне приватне право”, Цивільний процесуальний і Господарський процесуальний кодекси України жодним чином не обмежують доступу іноземців та іноземних компаній до захисту їхніх прав українськими судами.Також укладено Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 г. (далі — Договір про правову допомогу), згідно з яким громадяни і юридичні особи Сторін можуть безперешкодно звертатися в судові установи іншої договірної Сторони (ч. 1, 4 стор. 1). Твердження, що нібито “в економічній частині Угоди про асоціацію містяться посилання на стандарти захисту прав спадкоємців на нерухомість”, не спираються на текст Угоди.

Для того, щоб урегулювати право спадкоємців поляків на нерухоме майно на території України, Угода про асоціацію мала б містити норми матеріального (а не процесуального) права чи бодай відсильні норми — до інших міжнародних договорів. Але їх немає.

Викладене показує, що прив’язка діяльності спадкоємців поляків до Угоди про асоціацію є лише частиною інформаційної кампанії проти Угоди.

Щоб розібратися у перспективах претензій “спадкоємців поляків”, ми мусимо звернутися до історичних фактів.

Ще у квітні 1936 р. Рада народних комісарів прийняла таємну постанову “Про переселення, як політично неблагонадійних, поляків із Української РСР у Казахську РСР”. У грудні 1939 р. з колишньої польської території — із західних областей України та Білорусії — близько 400 тис. колишніх польських громадян виселили в Поволжя, Сибір, Комі АРСР тощо.

Після приєднання Західної України до УРСР на кінець 1939 р. було заарештовано і притягнуто без арешту за різними статтями, включно з карними, 18 260 людей (із них 5406 поляків, 2779 українців і 1439 євреїв). Із початку 1940 р. почалося “очищення територій від неблагонадійного елементу”, — першим і найбільшим було виселення в лютому 1940-го 88 385 людей (переважна більшість — поляки за національністю). Наступними акціями стали масові виселення у квітні 1940-го — 29 012 людей). У 1940—1941 рр. було проведено чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірменів та інших зі східних воєводств Польської Республіки (західні області УРСР і БРСР. Органи НКВС депортували близько 335 тис. польських громадян у північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан, Сибір і на Далекий Схід Росії. Щонайменше, 198 536 людей було вислано із західних областей УРСР.

При цьому проводилися:

— експропріація маєтків польських землевласників;

— земельна реформа. Конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників. Земля передавалася селянським комітетам, які ділили її серед безземельних і малоземельних селян. На кінець 1939 р. було конфісковано 2753 млн га — майже третину всіх сільськогосподарських угідь. Близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів, радгоспів тощо;

— націоналізація промисловості, торгівлі, банків;

— націоналізація малих підприємств. Знищено розгалужену мережу кооперативів і споживчих товариств, конфісковано поміщицьку землю, проведено “розкуркулення” заможних селян.

Слід зазначити, що в 1939—1940-х рр. постраждало право власності як поляків, так і українців і представників інших національних груп на території Західної України.Крім того, не всі поляки виїжджали й позбувалися власності насильно.

9 вересня 1944 р. було прийнято Угоду між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян — із території УРСР. Вона передбачала отримання селянами землі на новому місці проживання. Період проведення евакуації встановлений із 15 жовтня 1944-го по 1 лютого 1945-го, а потім — продовжений додатковою угодою. Дозволялося вивозити особисті речі та предмети професійної діяльності з обмеженням. Цінності вивозити не дозволялося (готівки — обмежену суму). Рухоме і нерухоме майно, що з��лишилося, підлягало описуванню та компенсації евакуйованому за “страховою” вартістю після закінчення евакуації на основі затверджених сторонами Угоди розрахунків.

За результатами виконання цієї угоди 06.05.1947 г. у Варшаві підписано Протокол, акти про проведення евакуації.

Із цього випливає, що, у разі судового розгляду, в кожній ситуації слід виясняти точну дату і порядок, у якому конкретний польський житель залишив територію УРСР і був позбавлений майна. Адже при добровільній евакуації українська сторона в кожному разі не буде винна у виникненні матеріальної та моральної шкоди.

Також стає очевидним, що в можливі судові позови необхідно буде залучати фахівців-істориків, проводити дослідження в архівних установах Польщі, України, а також Російської Федерації, адже зазначені історичні факти, нормативно-правові документи й міжнародні угоди виявлені авторами цієї статті лише поверховим аналізом.

Відповідно до ст. 32, 35, 37 Договору про правову допомогу, до цих спорів застосовуватиметься законодавство України, а не Польщі, і позови треба буде подавати в українські суди.

Діючий Цивільний кодекс України набрав чинності 1 січня 2004 р. і не має зворотної сили до відносин із заподіювання матеріальної та моральної шкоди в 1939—1940-х рр., оскільки зобов’язання з відшкодування збитків тоді не виникли в умовах відсутності такого закону (див. ст. 5, пункт 4 Перехідних положень). Таким чином, у держави Україна немає загальних цивільно-правових підстав для відшкодування збитків спадкоємцям поляків.

Можна б було послатися на права людини, закріплені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, але ці конвенційні зобов’язання діють для України лише з 1997 р. — часу приєднання до Конвенції. Тобто право на справедливий суд (ст. 6) спрацює, оскільки судові процедури на національному рівні проходитимуть після набрання чинності Конвенцією. А ось права за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (“Захист власності”), порушені в 1939—1940-х рр., не підлягатимуть конвенційному захисту в Європейському суді з прав людини.

Це відповідає загальному принципові, згідно з яким,міжнародні договори не мають зворотної сили (ст. 28 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів).У Європейському суді з прав людини розглядалися справи за схожими спорами, зокрема рішення у справах “Звольськи і Звольська проти Республіки Чехія” (Zvolsky and Zvolska v. the Czech Republic), №46129/99, Вяшу проти Румунії (Viasu v. Romania), №75951/01, “Колишній король Греції та інші проти Греції” (The former king of Greece and others v. Greece), Марія Атанасіу та інші проти Румунії (Maria Atanasiu and Others v. Romania), №30767/05 і 33800/06. Виходячи з цих рішень, Європейський суд із прав людини встановив порушення Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини. Але вказав, що питання справедливої сатисфакції залежать від законодавчого врегулювання на рівні окремо взятої держави. В зазначених рішеннях ЄСПЛ порушені майнові права заявників виникали із сучасного внутрішнього законодавства про повернення такого майна. Для України така практика ролі не грає.

У світі вирішення питань реституції та порядку її проведення встановлюється на законодавчому рівні кожної країни окремо.Як приклад відповідного регулювання можна навести Закони Латвійської Республіки “Про денаціоналізацію домоволодінь у Латвійській Республіці” і “Про повернення домоволодінь законним власникам” від 30.10.1991 р. Вони передбачали повернення колишнім власникам і їхнім спадкоємцям права власності на домоволодіння, які в 1940—1980 рр. були безоплатно перейняті у володіння держави та юридичних осіб, що реалізували політику ігнорування прав власників і адміністративної сваволі. Також на законодавчому рівні було надано гарантії особам, що мешкали в денаціоналізованому житлі, закріпленням продовження термінів дії договорів найму житла та встановлення максимальної величини орендної плати. Водночас у рішенні Конституційного суду Латвійської Республіки №2002-12-01 від 25.03.2003 р. було зазначено, що “Латвійська держава не несе відповідальності за порушення прав людини, включно також із націоналізацією власності, які протягом півстолітнього періоду часу вчинила окупаційна влада. Латвійська Республіка не має ні можливості, і ні також обов’язку повністю відшкодовувати збитки, заподіяні особам внаслідок діяльності окупаційної влади”.

У Литовській Республіці це питання було врегульоване Законом “Про процедуру та умови відновлення прав власності до існуючої нерухомості” від 18.06.1991 р., який пізніше замінили Законом “Про відновлення прав власності громадян до існуючої нерухомості” від 01.07.1997 р., що передбачало відновлення прав власності громадян Литовської республіки, перерваних відповідно до законів СРСР. Згідно з цими законами, реституції підлягали права на земельні ділянки, площа яких залежала від їх місця розташування, — не більше 150 га в сільській місцевості і не більше 0,4 га в міській (ст. 5 Закону), а також комерційну й житлову нерухомість (ст. 7, 8). Крім того, установлювався термін для подачі відповідних заявок на відновлення права власності — до 31 грудня 2001 р.

У 1991 р. Федеральні збори Чехословацької Федеративної Республіки прийняли Закони “Про позасудові реабілітації” та “Про зміну відносин власності на землю та на інше сільськогосподарське майно”. Відповідно до них, поверненню підлягала нерухомість, яка перейшла державі або юридичним особам шляхом націоналізації й експропріації. Права власності за цими законами поверталися тільки на користь громадян Чехословаччини, а пізніше — Чехії. Крім повернення майна, передбачалася грошова компенсація у випадках, якщо заявник не наполягав на поверненні власності або якщо вартість такого майна істотно зросла після його незаконного відчуження.

У самій Республіці Польща у 2001 р. парламент прийняв Закон “Про реприватизацію”, що передбачав повернення майна і права на майно польським громадянам. Цей закон, ветований президентом, так і не набрав законної сили, а вирішення питань реституції було покладене на суди. В основному повернення здійснювалося у формі компенсації — цінних паперів на придбання землі або акцій приватизованих підприємств.

Таким чином, практика сусідніх країн свідчить, що вирішення питань реституції регулюється на внутрішньодержавному рівні. Законодавчий орган має право самостійно визначити конкретний порядок проведення процедури реституції, термін для звернення з відповідними вимогами, а також окреслити коло осіб, на яких поширюватимуться ці норми.

Приблизно так зробили і в Україні. Зокрема, було прийнято Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17.04.1991 р., відповідно до якого, така реабілітація мала охоплювати весь період після 1917 р. до моменту набрання чинності цим законом і поширюватися на осіб, у тому числі, необґрунтовано переселених у примусовому порядку, висланих і засланих за межі республіки, позбавлених або обмежених у цивільних правах чи свободах із мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру (преамбула закону). Однак цей закон застосовується тільки до громадян України (УРСР). Постановою Кабінету міністрів України №48 від 24.06.1991 г. було затверджено відповідне Положення, пункт 3 якого передбачав, що повернення вилучених будинків та іншого майна або відшкодування їх вартості фактично здійснюється тільки громадянам України.

Нормативно-правових актів про реабілітацію та компенсації жертвам репресій — іноземцям в Україні немає.

В Україні робилися спроби на законодавчому рівні вирішити питання реституції: 21.10.2005 р. на розгляд Верховної Ради України був поданий законопроект “Про відновлення прав власності фізичних осіб на майно, примусово відчужене органами СРСР”, яким передбачалося надати право на повернення майна не тільки громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства. Законопроект тоді прийнятий не був, — Кабінет міністрів України у своїх висновках резонно зазначив, що документ, визначаючи механізм повернення майна колишнім власникам (одностороння реституція), не передбачає повернення іншій стороні майна (двостороння реституція), що не узгоджується з положеннями параграфу 2 глави 16 розділу IV Цивільного кодексу України, а також підстав для відмови в задоволенні таких заяв.

Таким чином, нині ми не бачимо правових підстав для задоволення можливих вимог представників спадкоємців виселених поляків. Однак, як завжди кажуть юристи, остаточні висновки можна буде робити лише після аналізу позовних заяв, наведених фактів і доказів.

А органам влади Польщі не слід забувати про міжнародно-правовий принцип взаємності, відповідно до якого аналогічні претензії до Республіки Польщі зможуть пред’явити Україна та її громадяни.