Банківська система України переживає не найкращі часи.

Велика кількість клієнтів-боржників не бажають віддавати свої борги за кредитами.

Для уникнення цивільно-правової відповідальності за отримані та не повернуті гроші боржники вдаються до різноманітних схем.

Останнім часом значного розповсюдження набуває один з видів карткового шахрайства з боку власників кредитних карток.

Цю ситуацію необхідно розглядати як з боку банків, так і з боку клієнтів, які постраждали від дій зловмисників.

У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошей, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунку клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування коштів з його рахунку банк після виявлення порушення повинен негайно зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Законом “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” встановлено наступне.

У разі ініціації неналежного переказу з рахунку неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов’язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі 0,1% від суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором.

Тобто якщо за рахунком клієнта були проведені операції, яких він не вчиняв (зняття готівки з банкомата, купівля товарів в інтернеті чи супермаркеті), то банк мусить повернути клієнту гроші, які були списані, та сплатити клієнту пеню.

Здавалося б, що все просто, але завжди знайдуться особи, які захочуть прикритися вказаним правом клієнта та кореспондентським обов’язком банку, щоб отримати і не повернути гроші.

Були випадки, коли особи, у яких є кредитні картки, знімали кошти – самі чи за допомогою інших осіб, а потім зверталися до банку з позовом про повернення цих коштів на свій кредитний рахунок. Ці особи стверджували, що ініціювали операцію не вони, а в тому, що з рахунку були зняті кошти, винні банк чи треті особи.

Іноді інформацію про те, що клієнт нібито не здійснював таких операцій, банк отримує лише після того, як подасть позов про стягнення кредитної заборгованості. З цього приводу судова практика не є однозначною. Все залежить від доказів, які нададуть сторони на підтвердження своїх вимог та заперечень.

У постанові №6-71цс15 Верховний суд зазначив: не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, котра дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину особи як підставу цивільно-правової відповідальності.

Якщо підійти до даної ситуації з боку банків, то у разі, коли особа негайно повідомила, що вона не проводила операцій за своїм рахунком, банк повинен перерахувати їй списані з рахунку кошти.

Якщо банк не здійснить цих дій та звернеться до суду з позовом про стягнення грошей, чи навпаки – клієнт звернеться з позовом до банку про стягнення коштів, то, зважаючи на вказаний висновок суду, щоб стягнути чи не сплачувати кошти, банк мусить доводити, що саме клієнт винен в незаконному ініціюванні операції.

Як банк може довести, що клієнт сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, потрібної для ініціювання банківських операцій?

За даних обставин банк в будь-якому випадку залишиться винним, адже обов’язок доведення вини клієнта за даною категорією справ суди повністю поклали на банк, хоча це і цивільні правовідносини. А де ж тоді змагальність та рівність сторін?

Якщо у банку є системи безпеки, відпрацьовані процедури захисту, то що б зміг привести як доказ нерозголошення ПІН-коду сам клієнт банку?

Судове рішення мусить бути обґрунтованим, тобто заснованим на доказах. Якщо ж доказів нерозголошення третім особам ПІН-коду клієнт не надав, то таке рішення буде ґрунтуватися на припущенні, що є неприпустимим.

Також є питання щодо безпідставного застосування судами закону “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” у правовідносинах, коли платіжні операції були проведені за кордоном.

У преамбулі закону чітко зазначено, що цей закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб’єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду за платіжними системами.

На це взагалі не звертають уваги та фактично “під копірку” переписують правовий висновок Верховного суду. До речі, у його постанові від 13 травня 2015 року теж не пояснено, як закон, що має застосовуватися до переказів в межах України, був застосований до банківської операції, здійсненої в Королівстві Таїланд.

На жаль, суди в Україні пам’ятають лише про врахування практики Верховного суду, що в їх інтерпретації набуває трактування “обов’язково”.

Однак вони забувають про надане Цивільним процесуальним кодексом право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного суду, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Знайти виважений вихід з подібних ситуацій важко. Залишається сподіватися, що суди будуть детальніше розглядати кожен випадок та жорсткіше підходити до надання доказів, якими клієнти банків обґрунтовують свою правову позицію.