Протягом останніх двох років Україна пережила істотні політичні та економічні потрясіння, що дуже вплинуло на фінансову і банківську системи нашої держави. Як наслідок на сьогоднішній день процедура ліквідації застосована до 65 банків. Кожний боржник повинен розуміти, що введення тимчасової адміністрації або процедури ліквідації банку не є порятунком від стягнення з нього заборгованості, адже банки, щодо яких застосовуються такі процедури, будь-яким способом будуть намагатися повернути кошти, за рахунок яких здійснювалося кредитування.

Слід нагадати, що тимчасовим адміністратором або ліквідатором більшості банків є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який зазвичай делегує свої повноваження уповноваженій особі Фонду. Однією з цілей застосування таких процедур і призначення уповноважених осіб є мінімізація витрат Фонду та хоча б часткове повернення коштів, за рахунок яких здійснюються виплати вкладникам неплатоспроможних банків. За таких умов зберігає свою актуальність чимала кількість правових питань щодо практики застосування таких видів забезпечення виконання зобов’язань, як застава і порука.

  1. З огляду на викладене досить цікавими є висновки, які зробив Верховний Суд України щодо застави майнових прав на депозитний вклад і уступку права вимоги в постановах від 04.11.2015 № 3-669гс15, від 21.10.2015 № 3-670гс15, від 03.06.2015 № 3-198гс15. Особливо з огляду на те, що заставодержателем в цих справах був неплатоспроможний банк.

Так, у вищезазначених постановах Верховний Суд України зазначив, що якщо заставодержатель у кредитних правовідносинах не заявив вимог про недійсність договору уступки права вимоги за депозитним договором (цесії), то висновок суду про порушення умов договору застави при відчуженні права вимоги за депозитним договором є помилковим, оскільки суперечить принципу диспозитивності. У випадку відчуження предмета застави, передачі його в користування іншій особі або розпорядження цим предметом іншим чином саме право заставодержателя є порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оскарження дій, вчинених з предметом застави без його згоди, на підставах, передбачених статтями 203 і 215 Цивільного кодексу України. При наявності договору застави особа може звернутися з позовом про визнання недійсним договору уступки права вимоги тільки в разі, якщо вона не знала або не могла знати, що майно, право вимоги на яке було відступлене, знаходиться в заставі.

Отже, сама по собі необізнаність заставодержателя про передачу боржником предмета застави за договором уступки права вимоги на користь іншої особи не є підставою для визнання недійсним договору цесії. Такий договір може визнаватися недійсним на зазначеній підставі тільки в разі звернення з такою вимогою заставодержателя, права якого порушені. Отже, якщо ви опинилися в подібній ситуації або знаєте про таку можливість, раджу переконатися, що заставодержатель не припиняє своє існування, а при можливості встановити з ним контакт і переконатися у відсутності можливої змови між ним і «цедентом» (первісним кредитором).

  1. Стосовно передачі в іпотеку майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва, то, з огляду на постанови Верховного Суду України від 02.12.2015 № 6-1502цс15 і від 02.12.2015 № 6-1732цс15, варто звертати увагу на дату передачі в іпотеку майнових прав на такий об’єкт. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва були віднесені до предмету іпотеки відповідно до Закону України «Про запобігання впливу світової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25.12.2008, яким внесено відповідні зміни до Закону України «Про іпотеку».

Якщо ж договори іпотеки майнових прав на незавершені будівництвом об’єкти нерухомості були укладені до внесення вищевказаних змін до Закону України «Про іпотеку», вони будуть вважатися укладеними з порушенням вимог закону, в зв’язку з чим відповідні пункти таких договорів підлягають визнанню недійсними.

  1. Стосовно такого виду забезпечення виконання зобов’язань, як порука, особливо актуальним є питання строку пред’явлення вимоги до поручителя як можливої позиції при захисті його інтересів у кредитному спорі, адже в банках існують проблеми з відстеженням таких строків. У постановах від 17.09.2014 № 6-53цс14, № 6-125цс14 і № 6-6цс14 Верховний Суд України зробив правовий висновок, що у другому реченні частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови дії поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором в установленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. При цьому зазначене положення не виключає можливості пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому випадку кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Якщо враховувати наведене, а також висновки Верховного Суду України в постанові від 21.05.2012 № 6-48цс11 про те, що не може вважатися встановленим строком припинення договору поруки умова про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором (а свого часу договорів поруки саме з таким формулюванням строку було укладено досить багато), то є реальна можливість застосувати вищезазначені висновки Верховного Суду України до великої кількості договорів поруки.

  1. Як бачимо, в питаннях строку дії договору поруки практика знаходиться на стороні поручителя. Однак деякі з суддів Верховного Суду України в окремих думках виклали логічні заперечення з приводу правової позиції, наведеної у вищезазначених постановах. Зокрема, обґрунтовано відзначили, що з статей Цивільного кодексу України, що регулюють поруку, зрозуміло, що за своїм змістом поняття «вимога» і «позов» є різними поняттями і не можуть ототожнюватися, а також Цивільний кодекс України не передбачає скороченого строку позовної давності для пред’явлення вимог до поручителя у випадку невиконання кредитного зобов’язання боржником, якщо в договорі поруки не встановлено строк його дії.

На жаль, у процесуальному законі прописаний обов’язок судів враховувати тільки висновки, викладені в постановах Верховного Суду України, а не ті, які зробили судді в окремих думках. Хоча, якщо вам пощастить, то буде корисним положення закону, що передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним зазначенням відповідних мотивів (частина 1 статті 11128 Господарського процесуального кодексу України).

Цікава цитата з окремої думки судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. до висновку 1-в/2016 від 20.01.2016: «Особлива думка судді, згідного з рішенням більшості, але який вважає, що його позиція заслуговує на виклад в окремій думці, є важливим інструментом діалогу про актуальні питання в демократичному суспільстві».

  1. Крім вже наведеного вище, варто згадати і випадки, коли «порука» ототожнюється з «майновою порукою», а сторони намагаються застосовувати до договорів майнової поруки положення законодавства, що регулюють відносини поруки. З цього приводу слід звернути увагу на висновок Верховного Суду України в постанові від 17.09.2014 № 6-109цс14, в якій суд чітко встановив, що застава (іпотека) і порука є різними видами забезпечення виконання зобов’язань, тому норми, що регулюють поруку (статті 553-559 Цивільного кодексу України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем.

ВИСНОВОК:

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що практика застосування видів забезпечення виконання зобов’язань в Україні не стоїть на місці, розвивається і відображає правовідносини, що отримують актуальність залежно від політичних і економічних процесів в Україні.