Рішельє вдало зазначив, що "найкращі закони марні, якщо їх порушують".

З цією думкою асоціюється відома ідеалістична норма Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої "в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову".

Якщо перекласти це мовою податкових спорів, про які йтиметься у цій статті, то саме на фіскальний орган закон покладає тягар доказування правомірності рішення, яке оскаржує платник податку. На фіскальний орган, а не на платника податку, який у сьогоднішніх реаліях, приносить тони первинних документів і пояснень, та переконує суд у правильності ведення власного податкового обліку.

Отримавши податкове повідомлення-рішення, платник податку в ідеалі подавав би позов до адміністративного суду, а текст позовної заяви складався би, окрім обов’язкових реквізитів, лише з одного речення: "Податкове повідомлення-рішення, прийняте податковим органом, порушує мої права та інтереси, а, отже, повинне бути визнане протиправним та скасоване судом". А далі мала б починатися партія податкового органу - пояснення, чому, на підставі яких відомостей і документів у процесі податкової перевірки податковий орган встановив, що платник податків порушив норми податкового законодавства України.

На практиці суди ігнорують і деколи навіть глузливо ставляться до обов’язку фіскальних органів доводити, що платник податку порушив податкове законодавство. Проте суди обов’язково звертають увагу платника податків на принцип змагальності в адміністративному процесі, який передбачає, що особи, зацікавлені в результаті справи, у тому числі і платник податку, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів. Іншими словами – не погоджуєтеся з податковим повідомленням-рішенням – боріться, приносьте ще раз всі ті документи, які начебто ретельно вивчив у процесі перевірки фіскальний орган, переконуйте суд, що ви проявили достатню обачність і добросовісність при виборі контрагента. Словом – змагайтеся! Шалька терезів, на якій лежить принцип змагальності, на жаль, завжди значно важча, ніж та, де принишк невагомий тягар доведення податковими органами своєї правоти.

Проте сьогодні, у час, коли роль громадянського суспільства і суспільних обговорень в Україні потужно зросли, спробуймо абстрагуватися від сприйняття судами принципів адміністративного судочинства і усвідомити одну просту істину. Держава в особі, зокрема, судів і податкових органів, це в ідеалі – не ефемерна і абстрактна структура, а сукупність фахівців, які отримують зарплату від громадян і бізнесу як платників податків за виконання сервісних функцій. Крізь призму такого усвідомлення реальності той факт, що особа, яка здійснює сервісні функції, заявляє в суді: "доводь сам, що ми, збільшуючи твої податкові зобов’язання, неправі", виглядає як мінімум безглуздо.

Проблема не в тому, що принцип змагальності позиціонується на практиці як "важливіший". Проблема швидше в неправильному і викривленому усвідомленні суспільних ролей. Завдання бізнесу, його представників у податковому спорі повинно ускладнитися – настав час залучати суди не лише до дискусій стосовно дотримання платниками податків норм податкового законодавства, а й стосовно принципів адміністративного судочинства, ролі платників податків як роботодавців і фіскальних органів – як сервісного персоналу, який покликаний зробити ведення бізнесу легким, вигідним і інвестиційно привабливим.

Опубліковано: Новое время, 27 липня 2016 р.