Акціонерні товариства змушені вибудовувати ефективну лінію захисту від хоч і законних, але в цілому недобросовісних дій міноритаріїв

Грінмейл або корпоративний шантаж (від англ. Greenmail – погрози і спроби створити труднощі у функціонуванні акціонерного товариства з метою продажу пакета акцій фірмі-емітенту за ціною, що значно перевищує ринковий курс) як явище, яке в різних проявах отримало достатнього поширення в нашій країні, спонукає акціонерні товариства вибудовувати сучасну та ефективну лінію захисту від подібних, хоча і законних, але в цілому недобросовісних дій міноритарних акціонерів.

Завдання – паралізувати

Один з найбільш популярних способів створення подібного роду «проблем» для акціонерних товариств (АТ) – це подача їх міноритарними акціонерами позовів про скасування (визнання недійсними) рішень наглядової ради АТ про укладення значних угод та визнання відповідних договорів недійсними. Подібні позови обумовлені тим, що у великих АТ, особливо за наявності іноземного капіталу, не завжди є можливість проведення загальних зборів для виконання вимог статті 70 Закону України «Про акціонерні товариства», що стосуються прийняття рішення про укладення значних угод або їх подальше схвалення. У зв’язку з цим відповідні повноваження, як правило, покладаються на керівника (керівний орган) і наглядову раду АТ без внесення змін до статуту, що і служить підставою для подання подібних позовів акціонерами, практикуючими грінмейл. Такі дії загрожують АТ не тільки збитками, втратою репутації компанії, але і повною зупинкою діяльності. У разі отримання подібних позовів вміло побудована лінія захисту не тільки вбереже підприємство від непередбачених витрат, але і стане превентивним заходом від подальших нападок колег по цеху.

Якщо справа вже дійшла до суду, то в якості основних аргументів захисту має виступати наступне.

Відсутність права

В першу чергу слід зосередити увагу на відсутності у акціонера права на звернення до суду з подібним позовом. Так, зокрема, в рекомендаціях президії Вищого господарського суду України (ВГСУ) «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28 грудня 2007 року № 04-5/14 (пункт 2.2.1) і в постанові Пленуму Верховного Суду України (ВСУ) «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 року № 13 (пункт 51) сформульовано висновок про те, що законом не передбачено право акціонера АТ звертатися до суду за захистом прав та інтересів поза відносин представництва, тобто на цій підставі слід відмовляти акціонерам у задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання або визнання незаконними договорів та інших угод, укладених АТ. Вказану позицію підтвердив ВСУ в постанові від 18 квітня 2011 року у справі № 8/219.

Таким чином, відсутність у акціонера довіреності від АТ і відсутність подібних положень в статуті підприємства, що стосуються прав на представництво, повинно служити підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в цілому дотримували зазначеної правової позиції при розгляді даної категорії спорів до тих пір, поки ВСУ не висловив в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 911/2089/14 абсолютно протилежну точку зору – про наявність відповідного права у акціонера. Однак з урахуванням того, що позивач був власником 70% акцій АТ, дане судове рішення не можна розцінювати як приклад для аналогічного застосування правових норм, оскільки в даній статті йдеться про Грінмейл з боку акціонерів-міноритаріїв, частка корпоративних прав в АТ яких, як правило, дуже незначна (менше 10%).

Слід зазначити, що в Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 07 квітня 2015 № 289-VIII, вносячи зміни до статті 28 Господарського процесуального кодексу України, законодавець не передбачив наявності у акціонерів, яким належить до 10% статутного капіталу, права на подачу похідних позовів та представництво інтересів АТ.

Розмір частки акціонера також є чинником, який оцінюється судами при розгляді подібних спорів, з точки зору можливості реального впливу акціонера-позивача на прийняття того чи іншого рішення, зокрема, при винесенні такого питання на розгляд загальних зборів акціонерів. Відповідні правові позиції були відображені ВГСУ в постановах від 14 квітня 2011 року у справі № 16-09/2 817 і від 6 жовтня 2014 у справі № 910/18026/13.

Факт порушення/заперечування

Наступною, не менш важливою обставиною, що підлягає встановленню судами в даних категоріях спорів, є наявність або відсутність факту порушення або оспорювання суб’єктивного матеріального права або законного інтересу акціонера, на захист права якого подано позов. Відповідне положення передбачене пунктами 19, 39 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 року № 13.

Для встановлення даного факту слід виходити з висновків Конституційного Суду України у рішенні № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року щодо значення терміна «охоронюваний законом інтерес» – прагнення (не юридичними можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, так і обумовлений загальним змістом, об’єктивний і прямий, не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, який є самостійним об’єктом судового захисту.

Простіше кажучи, маються на увазі конкретні негативні наслідки, які настали для акціонера у зв’язку з прийняттям наглядовою радою рішення або укладенням договору. Відповідна точка зору була відображена, зокрема, в постановах ВГСУ від 15 березня 2011 року за справі № К14/198-10 та від 6 листопада 2012 у справі № К2/045-11.

Тобто, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, суд встановлює наявність або відсутність факту порушення або оспорювання і, відповідно, виносить рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Таким чином, сьогодні існує різноманітна практика розгляду подібних суперечок, але вищенаведені аргументи часто є вирішальними доводами при винесенні судових рішень. Слід зазначити, що суди уникають використання формулювань «зловживання правом» як підставу для відмови у задоволенні такого роду позовів, незважаючи на очевидний характер дій і цілей акціонера. Можливо, ця тенденція пов’язана з відсутністю як практичної, так і теоретичної бази з питання корпоративного шантажу.